Наталя ІЩЕНКО
Українці, що мають родичів у РФ і намагаються розповісти їм про реальний стан речей в Україні, постійно зіштовхуються з ефектом «кидання горохом об стінку» та з нульовим результатом своїх зусиль. Які б доводи та докази не наводили б мешканці українських міст та сіл, що перебувають під обстрілами, вони зазвичай чують у відповідь лише штампи російської пропаганди з телевізора. Це або розповідь про те, що «ніяких обстрілів міст немає», або звинувачення і тому, що «українці самі себе обстрілюють», або виправдання російської агресії «загрозою» чи то з боку України чи то «НАТО» (США, «Заходу»…).
Якщо послухати, що наразі думають пересічні громадяни РФ відносно війни із Україною, то стає зрозуміло: вони існують в якійсь своєї паралельній реальності, за тотальною інформаційною залізною завісою. Всі, хто в останні дні активно намагався комунікувати із мешканцями Росії потерпіли невдачу. Росіяни не чують або не хочуть чути «іншу сторону», натомість продовжують беззастережно вірити своїй владі та своєму телебаченню.
Думається, що багато українських громадян вже з’ясували для себе, що сперечатися з людьми, що говорять пропагандистськими штампами, не має жодного сенсу.
Втім, для професійних комукаційників та медійників цей висновок не є прийнятним. Українська та західна медійна спільнота не полишає і ніколи не полишить спроб «достукатися» до росіян.
Але як це зробити? Чи можливо в принципі спростовувати для російської аудиторії фейки, які розповсюджують російські медіа та донести до них правдиву інформацію про події в навколишньому світі і, в першу чергу, в Україні?
Тут перше, з чого ми маємо почати – це зрозуміти та прийняти той факт, що постправда, в оточенні якої ми жили останні роки, передбачає рівноправність реального та віртуального, справжнього та вигаданого, правдивого та фейкового світів. За таких умов будь-яка брехня може сприйматися величезними групами людей, і навіть цілими народами, як істина, тоді як правдиві відомості, навпаки, можуть трактуватися як неправда.
За цих умов обмежитися простим спростуванням недостовірних відомостей не вийде. Якою б абсурдною та алогічною не була б неправдива інформація, навіть досконалий та вичерпний розбір «на запчастини» всіх фейкових конструктів не зможе гарантувати, що аудиторія, що раніше вірила у цей фейк, перестане це робити.
Ключове слово тут «вірити». Бо друга важлива річ, про яку мають знати всі медійники і особливо «стопфейкери», це те, що поняття правди в світі постправди давно перестало бути абсолютним, і стало відносним. Правда стала тим, у що ВІРЯТЬ люди, перетворюючись із об’єктивної реальності у суб’єктивний аргумент.
Тому недостатньо зібрати та оприлюднити раціональні аргументи на користь правдивих відомостей, недостатньо повністю спростувати фейк. Треба ще переконати аудиторію у своїй правоті, тобто зробити так, щоб люди не просто дізналися про справжній стан речей, але і ПОВІРИЛИ в цю реальну правду. Тобто простим інформуванням виправити ситуацію не вдасться.
Для того, щоб «достукатися» до росіян потрібно принципово змінювати концепцію комунікацій з російською аудиторією.
По-перше, потрібно припинити брати за дороговказ утопічну тезу про те, що «правда само проб’є собі дорогу». Треба змиритися з «постправдним» світом, де правда та брехня рівноправно (!) конкурують між собою за мізки людей. Те, що здається очевидним в нормальному світі, в світі постправди є таким, що потребує переконливих та наочних доказів.
Таким чином, для подолання ефекту кидання «гороху об стінку» доведеться кожного разу, по кожній події готувати «меседж бокс» з аргументів, які були б вагомими і переконливими для «тієї сторони».
Це важко. Бо, зокрема, треба буде визнати, що російські матері можуть вірити пропаганді на ТБ більше, ніж власному сину, що потрапив до полону, і це треба враховувати в подальших комунікаціях. Також доведеться кожен раз яскраво та аргументовано доводити, що прицільний обстріл житлових масивів – це воєнний злочин, як розстріл цивільних під час евакуації, і чому пологовий будинок не може бути військовою ціллю.
Але навіть із найбільш кричущими, і здавалося б, однозначними випадками можуть виникати проблеми.
Наприклад, бомбардування лікарні та пологового будинку в Маріуполі росіяни вважають “виправданою дією”. Бо, як розповів міністр закордонних справ РФ Сергєй Лавров, цей пологовий є «базою ультрарадикального батальйону “Азов”. Навіть кадри, на яких видно, що в будинку були породіллі, які отримали поранення, не переконали його (та, очевидно, багатьох росіян). Лавров визнав, що бачив репортажі з Маріуполя, але назвав їх маніпуляцією, бо у повідомленнях ЗМІ “не було уваги до другої сторони”.
І ось тут – треба казати чесно – стандартних журналістських підходів та стандартних інформаційних матеріалів буде недостатньо для ефективного спілкування з росіянами за їхньою «залізною інформаційною завісою».
Для того, щоб пробитися через «фільтри сприйняття», встановлені в мізках росіян владою РФ, замало журналістики – потрібні стратегічні комунікації.
Цей термін має багато різних визначень. Можна описати його так: стратегічні комунікації завжди мають цілі та завдання, завжди націлені на чітко визначену аудиторію і доносять до неї визначені заздалегідь меседжі через визначені комунікаційні канали. Тобто замість інформаційного потоку – цільоспрямована інформаційна робота.
Але в цьому контексті важливою проблемою, яку треба подолати для досягнення ефективного комунікаційного впливу на російську аудиторію постає наявність ефективних каналів комунікацій.
Справа в тому, що зазвичай люди вірять тільки тій інформації, яка поступає до них з джерел, яким вони традиційно довіряють. Тому, якщо росіяни звикли слухати та дивитися новини на офіційних російських каналах, будь-які «чужі» голоси в них будуть викликати підозру. Якщо мешканці Росії вірять владі як такій та керівникам держави на чолі із Путіним, тоді все, що кажуть з Кремля, вони будуть вважати правдою. І навпаки – інформація, оприлюднена іншими – особами, структурами чи державами – буде вважатися неправдивою.
В світовій практиці ця проблема пошуку ефективних комунікаційних каналів вирішувалися по-різному.
За часів Радянського Союзу, як відомо, існувала ціла система західних «голосів», які пробивалися через радянські «глушилки» і доносили до радянських людей інформацію вільного світу. Але чи будуть зараз росіяни слухати умовні «українське» чи «польське радіо», чи ті ж самі «Голос Америки» чи «Свободу»? Чи будуть вони слухати українських чи західних журналістів та експертів? Питання відкрите і на нього немає однозначної відповіді.
