Твердження, ніби українці та росіяни — «один народ», є не історичним фактом, а геополітичним міфом, який використовують для виправдання імперської експансії та агресії. Українці й росіяни — дві самостійні нації з власною історією, мовою, культурою та політичним світоглядом.

Один із центральних наративів російської пропаганди полягає в тому, що росіяни та українці нібито є «одним народом». У цьому контексті часто згадують і білорусів як третю етнічну групу, що входить до «єдиного російського народу». Мета цього наративу — заперечити самобутність української нації та легітимність незалежної України як такої. Це не просто твердження про культурну чи історичну близькість, а імперське політичне зауваження, покликане зтерти відмінності між Україною та Росією й виправдати контроль останньої. Спільна історія, мовні або культурні зв’язки не означають, що два народи є одним народом або що одна держава має право панувати над іншою.

Спростування:

Різні історичні витоки

По-перше, український народ сформувався на основі Київської Русі1 з постійною орієнтацією на європейський культурний і правовий простір. У цьому контексті варто згадати Магдебурзьке право та Литовські статути. Магдебурзьке право надавало містам муніципальне самоврядування та громадянські права за європейським зразком. Литовські статути були прогресивними звідками законів. Обидва правові надбання закріпили в Україні європейську правову культуру, чужу російському централізму. Російська державність сформувалася пізніше на основі Володимиро-Суздальського князівства під сильним впливом політичної системи Золотої Орди.2

Мовна самостійність

По-друге, українська та російська — дві самостійні слов’янські мови. Вони суттєво відрізняються лексикою, граматикою та фонетикою. Водночас білоруська й українська мови мають понад 84 % спільної лексики. Польська та словацька також мають більше мовних збігів з українською, ніж з російською.

Самостійна політична культура та козацтво

Крім того, культурні традиції українців спираються на індивідуалізм, зв’язок із землею та громадою, а не на підпорядкування цареві чи державі. Історично важливий приклад — українське козацтво: козаки самі обирали своїх вождів (гетьманів) на зборах. Це була рання форма демократії, що контрастувала з абсолютною владою російських царів і допомагає зрозуміти сучасне прагнення українців до свободи.

Протягом століть українці відстоювали свій суверенітет, попри систематичні спроби русифікації, Голодомор («морення голодом») та репресії. Сучасний спротив російській агресії остаточно довів розрив із минулим і наявність чіткої української національної самосвідомості.

Незалежність у міжнародному праві та релігійна незалежність

У першій статті Конституції України зазначено, що Україна є суверенною й незалежною державою. У міжнародному праві Україна визнана суверенною національною державою з власним прапором, громадянством і мовою. Вагомим аргументом проти міфу про «один народ» є також те, що після розпаду Радянського Союзу сама Росія неодноразово офіційно визнавала незалежність і кордони України — в Біловезьких угодах (1991), Будапештському меморандумі (1994) та російсько-українському Договорі про дружбу (1997). Україна здобула також релігійну самостійність: від 2018 року існує самостійна (автокефальна) Православна церква України, незалежна від Московського патріархату та офіційно визнана Вселенським патріархом Константинопольським.

Ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року, за даними опитувань українських соціологічних центрів (КМІС, Rating, Socis і Центру Разумкова), понад 90 % громадян України називали себе українцями за національністю. Росіянами вважали себе 6,3 % громадян України; примітно, що більшість із них становили люди старшого віку.

Росіяни й українці — один народ, на думку Путіна?

Коментуючи заяву Путіна в інтерв’ю BBC 2020 року про те, що росіяни та українці — один народ, історик і старший науковий співробітник Інституту історії України Кирило Галушко назвав висловлювання російського президента «сумішшю псевдоісторичних, параноїдальних і конспірологічних уявлень, які не мають стосунку до історичних фактів». Відповідаючи на заяву Путіна про нібито «єдину мову», якою говорили мешканці Київської Русі до XIII століття, Галушко наголошує, що різниці справді не було, оскільки всі давньоруські землі використовували в діловодстві та літописанні церковнослов’янську мову Кирила і Мефодія — солунський діалект староболгарської мови.

Історик зазначає, що так писали, зокрема, і в Моравії — частині сучасної Чехії. Проте ніхто не стверджує, що росіяни та чехи — один народ. Так само можна було б сказати, що італійці, французи, англійці та німці тієї епохи «були одним народом», оскільки в діловодстві всі вони використовували латину.

«Є мова розмовна, а є книжна й офіційна. Дослідження сучасного мовознавства показують, що східні слов’яни не мали спільної вихідної мови. У всіх слов’янських народів — південних, східних і західних — були початкові протодіалекти, з яких згодом розвинулися сучасні слов’янські мови. Це означає, що мовної спільноти на побутовому рівні між українцями та росіянами ніколи не було», — коментує Кирило Галушко.

Крім того, російська пропаганда та сам Путін неодноразово заявляли, нібито «український фактор почав розігруватися напередодні Першої світової війни австрійською спецслужбою». Російський історик, доктор історичних наук, колишній професор Московського державного інституту міжнародних відносин (МДІМВ) Андрій Зубов зазначає: український фактор, безсумнівно, розігрувався, але лише тому, що він об’єктивно існував.

«Самосвідомість українського народу виникла в другій половині XVII століття, саме після того, як Україна більш-менш добровільно увійшла до єдиної Руської держави. (…) До цього українці звикли до зовсім іншого укладу життя: у Речі Посполитій вони мали Магдебурзьке право та міське самоврядування, а кріпосне право фактично зруйнувалося під час повстання Богдана Хмельницького. І раптом вони зіткнулися з тим, що цар — майже бог, перед яким благоговіють: нічого подібного щодо польського короля не було. Міста не мають жодних прав, існує реальне кріпосне право», — пояснює Зубов.

Історик Зубов описує ситуацію XIX століття — доби зародження націоналізму — так: Австрія побоювалася, що Росія може відібрати в неї Галичину, оскільки місцева людність була культурно близька росіянам. (Для пояснення: Галичина — історичний регіон, східна частина якого зі Львовом сьогодні перебуває на заході України, а західна частина належить сучасній Польщі.) Щоб протидіяти цьому ризику, австрійці вдалися до політичного маневру: почали підтримувати ідею самостійної української держави, розраховуючи водночас, що вона перебуватиме під австрійським контролем як протекторат. Від 1880-х років Австрія цілеспрямовано використовувала цю «українську карту» у своїй політиці. Проте російський уряд у Петербурзі діяв так само, прагнучи приєднати Галичину до власної імперії. Отже, обидві великі держави використовували українців у геополітичній грі.

Найважливіше в цьому процесі Зубов формулює так: «Але ця гра стала можливою тому, що вже існував український народ. Він уже усвідомив себе», — коментує Андрій Зубов.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну самоідентифікація українців ще більше посилилася. Як показує опитування соціологічної групи Rating за серпень 2026 року, абсолютна більшість респондентів (90 %) заявили, що для них особисто важливо бути громадянами України. Згідно з опитуванням, власна самоідентифікація є найважливішим критерієм належності до українського народу (95 %). Серед інших вагомих ознак переважають почуття відповідальності за ситуацію в країні, повага до законів і політичного устрою, а також належність до українського культурного простору.

Висновок

Українці та росіяни — сусідні народи, розвиток яких визначався діаметрально протилежним історичним досвідом: якщо українська ідентичність загартовувалася в постійній боротьбі за свободу, самоврядування та горизонтальні зв’язки всередині громад, то російська державність століттями будувалася на абсолютизації імперської влади, централізації та підпорядкуванні особистості інтересам держави.3 Ці глибокі історичні відмінності сформували дві різні політичні культури та ідентичності з докорінно різними уявленнями про державу, владу й свободу. Для українського суспільства центральними орієнтирами є демократичні вибори, критичне ставлення до влади, свобода слова та європейський шлях розвитку, за якого держава служить людині. У російській політичній традиції, натомість, домінують сакралізація та персоніфікація влади, а також патерналізм, який відсуває особисті свободи на другий план заради статусу великої держави.4 Теза про «один народ» (рос. один народ), яка не визнає цю історичну та культурну дивергенцію, таким чином ігнорує різні шляхи розвитку обох країн.5

______________________________

  1. Київська Русь — середньовічна східноєвропейська держава з центром на території сучасного Києва, що існувала з IX до XIII століття. І Україна, і Росія сьогодні пов’язують із нею свої історичні витоки. Докладніше про історію — на сайті Ukrainer. ↩︎
  2. Золота Орда — монгольське ханство, яке контролювало значну частину Східної Європи. Руські князі Москви та Володимиро-Суздальського князівства перейняли багато авторитарних структур монгольської адміністрації. ↩︎
  3. Див.: Brudny, Yitzhak M. / Finkel, Evgeny (2011): Why Ukraine Is Not Russia: Hegemonic National Identity and Democracy in Russia and Ukraine. In: East European Politics and Societies 25 (4), pp. 813–833. ↩︎
  4. Див.: Pipes, Richard (1974): Russia under the Old Regime. New York; Cherniavsky, Michael (1969): Tsar and People: Studies in Russian Myths. New York: Random House. ↩︎
  5. Див.: Kuzio, Taras (2016): Russian National Identity and the Russia-Ukraine Crisis. Security Policy Working Paper Nr. 20/2016. Potsdam: Bundesakademie für Sicherheitspolitik. ↩︎

Список літератури

Монографії та науково-популярні книги

  • Cherniavsky, Michael (1969): Tsar and People: Studies in Russian Myths. New York: Random House.
  • Jobst, Kerstin Susanne (2022): Geschichte der Ukraine. 3., aktualisierte Auflage. Stuttgart: Reclam.
  • Kappeler, Andreas (2022): Kleine Geschichte der Ukraine. 8., aktualisierte Auflage. München: C.H. Beck.
  • Kappeler, Andreas (2023): Ungleiche Brüder. Russen und Ukrainer vom Mittelalter bis zur Gegenwart. 2., erweiterte Auflage. München: C.H. Beck.
  • Pipes, Richard (1996): Das zaristische Russland. München: Piper. (Оригінальне видання: Russia under the Old Regime. New York 1974.)
  • Plokhy, Serhii (2022): Das Tor Europas. Die Geschichte der Ukraine. Hamburg: Hoffmann und Campe.
  • Schlögel, Karl (2015): Entscheidung in Kiew. Ukrainische Lektionen. München: Hanser.
  • Snyder, Timothy (2018): Der Weg in die Unfreiheit. Russland, Europa, Amerika. München: C.H. Beck.

Наукові статті

  • Brudny, Yitzhak M. / Finkel, Evgeny (2011): Why Ukraine Is Not Russia: Hegemonic National Identity and Democracy in Russia and Ukraine. In: East European Politics and Societies 25 (4), pp. 813–833. DOI: 10.1177/0888325411401379.

Аналітичні матеріали та інтернет-публікації

Ця перевірка фактів є частиною дослідницького проєкту «Виявлення та протидія російській пропаганді» (ICORPD), який фінансується Федеральним міністерством закордонних справ у рамках програми «Східне партнерство».