Джерело: The Insider
У черговій промові в клубі «Валдай» Путін розмірковував про небезпеку сучасного світу, пов’язану і з розвитком технологій, і з кризою інститутів, і з деградацією міжнародного права. Цілком передбачувано він звинувачував у всьому цьому Захід та робив йому жорсткі попередження, одночасно маскуючи їх миролюбною риторикою. Конкретних фактів у його промові було не так вже й багато, але коли мова заходила про них, із дійсністю російський лідер за звичкою рахувався далеко не завжди.
1. Про причини початку війни в Україні
«Де правда? Правда в тому, що це не ми хотіли і не ми почали воювати, а з нами почали воювати. Не треба було роками заохочувати агресивний націоналізм та русофобію в Україні з метою перетворення її на інструмент боротьби з Росією».
Вперше російські військові увійшли на територію України 27 лютого 2014 року: люди у військовій формі без розпізнавальних знаків захопили будівлі Верховної Ради та Радміну АР Крим у Сімферополі. У квітні того ж року Путін під час «Прямої лінії» визнав їхню присутність:
«Ми мали вжити необхідних заходів, щоб події не розвивалися так, як вони сьогодні розвиваються у південно-східній частині України: щоб не було танків, щоб не було бойових підрозділів націоналістів та людей із крайніми поглядами, але добре озброєних автоматичною зброєю. Тому за спиною сил самооборони Криму, звісно, стали наші військовослужбовці. Вони діяли дуже коректно, але, як я вже сказав, рішуче та професійно. Інакше провести референдум відкрито, чесно, гідно і допомогти людям висловити свою думку було просто неможливо».
Жодних військових дій проти Росії на той час ані Україна, ані якась із країн Заходу не вели. Теза про «заохочення агресивного націоналізму та русофобії» виглядає вкрай суперечливо і нічим не підкріплена, але в будь-якому разі називати такі дії війною можна хіба що метафорично, застосування військової сили «русофобами» не було.
Те саме можна сказати і про початок повномасштабної війни 24 лютого 2022 року: вторгнення російських військ в Україну не було відповіддю на будь-які агресивні дії ані проти Росії, ані проти так званих ДНР і ЛНР.
2. Про зобов’язання перед «ДНР» та «ЛНР» як підстави для початку військових дій
«Вісім років це тривало – ви розумієте? Вісім років! Зрештою, ми ж не визнавали ці республіки — ЛНР, ДНР — вісім років. А потім стало ясно, що далі вже неможливо, ми їх визнали. А визнали, отже, далі мали право укласти з ними договори про дружбу та взаємодопомогу. Хіба це суперечить міжнародному праву? Ні. Уклали. А коли уклали, ми мали право надати їм допомогу та підтримку після їхнього звернення до нас за цим? Ну звісно, мали. Ми це й зробили. Коли я Генсекретарю ООН, коли він приїжджав до Москви, увесь цей ланцюжок виклав, я кажу: де помилка? Він глянув на мене, подумав: ну гаразд, але все одно ти напав. І все».
Під «допомогою та підтримкою» мається на увазі початок повномасштабної війни, так званої СВО, метою якої офіційно оголосили «денацифікацію та демілітаризацію України». Не захист двох маріонеткових державних утворень, ніким, крім Росії, не визнаних, а фактично повалення влади в сусідній країні. І все це у ситуації, коли інтенсивність воєнних дій на Донбасі (антитерористичної операції України) знизилася майже до нуля. За даними ООН, якщо у 2014 році загинули 2084 цивільні особи (по обидва боки лінії зіткнення), у 2015 році — 955, то останні три роки перед вторгненням — 27, 26 та 25, зокрема внаслідок підривів мін, встановлених у перші роки конфлікту. У такій ситуації вторгнення російських військ в Україну, обстріл українських міст, спробу наступу на Київ можна розцінити лише як очевидну неспровоковану агресію.
3. Про бази НАТО на «історично російських» територіях
«Не треба було НАТО розпочинати військове освоєння наших історичних територій на користь самої організації, планувати там свої бази».
Не зовсім зрозуміло, що Путін називає «нашими історичними територіями»: чи то всю ту територію України, яка колись входила до складу Російської імперії (тобто без Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, які належали Австро-Угорщині), чи то Новоросію в розширеному розумінні, що включає Донецьку, Луганську, Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську та Одеську області. Але так чи інакше це суто історичне поняття, яке не існує в контексті сучасної політики.
Жодних проєктів баз НАТО на українській території ніколи не існувало. Після 2014 року розпочалося військово-інфраструктурне та військово-технічне зближення НАТО з Україною, альянс почав допомагати Україні реформувати її збройні сили, проводити з нею спільні навчання, країни Заходу брали участь у будівництві військових об’єктів, НАТО збільшило військово-морську присутність у Чорному морі. У 2017 році американські військові інженери розпочали будівництво Центру морських операцій (Maritime Operations Center) на українській військово-морській базі в Очакові Миколаївської області. Але це не була база НАТО, яка передбачала постійну присутність Альянсу. У 2019 році центр було передано ВМФ України. Очаків можна розглядати як елемент довгострокового включення української військово-морської інфраструктури до західної системи взаємодії, але не як бази, де на постійній основі розміщувалися б іноземні військові. Те саме стосується й Міжнародного центру миротворчої діяльності та безпеки у Яворові Львівської області, де західні інструктори навчали українських військових, — з тією різницею, що Львівську область навіть Путін навряд чи міг би назвати «нашою історичною територією».
4. Про «концтабори» для жителів Донбасу і Криму
«Не потрібно було складати плани організації концентраційних таборів для жителів Донбасу та Криму».
Путін, ймовірно, має на увазі законопроєкт №4327 «Про внесення змін до деяких законів України щодо упорядкування питань, пов’язаних із військовополоненими та інтернованими особами у особливий період», внесений урядом України до Верховної Ради 5 листопада 2020 року. Він передбачав можливість інтернування громадян іноземної держави, яка загрожує Україні нападом або здійснює агресію проти неї. Інтернування визначалося як примусове поселення у спеціально визначених місцях, якщо це «абсолютно необхідно» для забезпечення національної безпеки.
Саме собою інтернування цивільних осіб не можна вважати порушенням міжнародного права, воно допускається IV Женевської конвенцією 1949 року. Але український законопроєкт містив певні розпливчасті формулювання: не було достатньо чітко визначено «загрозу національній безпеці», не було прописано з необхідною детальністю, як саме приймається індивідуальне рішення, які докази потрібні, як людина дізнається про підстави, як здійснюється перегляд, хто саме розглядає скаргу. 2025 року законопроєкт, так і не ставши законом, був знятий з розгляду.
І в будь-якому разі він не стосувався жителів Криму та Донбасу, бо там говорилося про громадян іноземної держави, а жителів відторгнутих територій Україна продовжує вважати своїми громадянами, навіть якщо ті під тиском окупаційної влади отримали російські паспорти.
5. Про атаки на цивільні об’єкти
«Ратна праця — це професія людей, які захищають інтереси своїх країн, але професіоналізм у військовій сфері — це дотримання гуманітарних норм. Російські військові, наприклад, завжди керувалися непорушністю цих норм і, хочу це підкреслити, ніколи першими не атакували об’єкти, які прямо не належать до військової інфраструктури противника».
Привертає увагу формулювання «першими не атакували»: виходить, що Путін вважає виправданими удари по цивільній інфраструктурі, тобто, по суті, по мирному населенню, якщо противник зробив це першим. Але навіть це твердження не відповідає дійсності: атакувати цивільні об’єкти у цій війні почала саме Росія.
Як свідчить Human Rights Watch, у перший день війни, 24 лютого 2022 року, російські збройні сили завдали ракетного удару по Центральній лікарні міста Вугледара Донецької області. Ракета 9М79 серії «Точка» з касетною бойовою частиною вибухнула біля лікарні; 4 цивільні особи загинули, 10 отримали поранення; було пошкоджено лікарню, машину швидкої допомоги та цивільні автомобілі.
25 лютого касетні боєприпаси вразили кілька житлових районів Харкова; щонайменше 9 цивільних загинуло, 37 було поранено. 26 лютого було зруйновано російським обстрілом будівлю історико-краєзнавчого музею в Іванкові на Київщині. 3 березня було завдано авіаудару по житловому району Чернігова; 47 цивільних осіб загинули. 9 березня російський авіаудар зруйнував лікарню у Маріуполі; 17 цивільних отримали поранення, включно із медичними працівниками, дітьми та вагітними жінками. 13 березня у Миколаєві касетний боєприпас вразив район, де були цивільні; 9 людей, які стояли у черзі біля банкомату, загинули, 13 отримали поранення. 16 березня російська авіабомба зруйнувала театр у Маріуполі, в підвалі якого ховалися сотні мирних жителів, зокрема діти; за оцінкою Associated Press, загинули щонайменше 600 людей, точна кількість жертв залишається невідомою.
Першою добре відомою атакою України на російський інфраструктурний об’єкт був удар по нафтобазі у Білгороді 1 квітня 2022 року; втім, Україна не взяла на себе відповідальність. Але нафтобаза не є повністю цивільним об’єктом, паливна інфраструктура має очевидне значення для військової логістики.
6. Про розширення НАТО
«Сказали, що не буде руху НАТО на схід, — одразу надули, почали. П’ять чи шість було хвиль розширення».
Це одне з найулюбленіших путінських звинувачень на адресу Заходу. Але в жодній міжнародній угоді зобов’язання НАТО відмовитися від розширення на схід не зафіксовано; немає такого положення і у внутрішніх документах альянсу. Путін посилається виключно на усні заяви, які ніяк не можна розглядати як обіцянки, нібито порушені НАТО.
31 січня 1990 року міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Геншер під час виступу в Євангелічній академії в Тутцингу заявив, що у разі зміни статусу країн Варшавського договору НАТО має виключити розширення своєї території на схід, тобто у бік радянського кордону. 6 лютого того ж року Геншер у розмові з британським колегою Дагласом Гердом говорив, що СРСР має бути впевнений, що якщо, наприклад, Польща вийде з Варшавського договору, вона не вступить слідом за цим до НАТО. 10 лютого у розмові з радянським міністром закордонних справ Едуардом Шеварднадзе Геншер сформулював це ще ширше: НАТО «не розширюватиметься на схід» — і спеціально додав, що це стосується не лише НДР, а й Східної Європи в цілому. Але це була лише думка політика, хай і високопоставленого, але який представляв лише одну з країн альянсу, його пропозиція щодо майбутньої архітектури безпеки в Європі, але аж ніяк не обіцянка владі СРСР, тим більше від імені НАТО.
Держсекретар США Джеймс Бейкер під час зустрічі з Михайлом Горбачовим у Москві 9 лютого 1990 року говорив, що якщо об’єднана Німеччина залишиться в НАТО, то не має бути розширення нинішньої юрисдикції НАТО на схід. В іншому формулюванні він запитував Горбачова, чи волів би той бачити єдину Німеччину поза НАТО, чи Німеччину в НАТО за умови, що юрисдикція НАТО не буде зрушена «ні на дюйм на схід» (not one inch eastward). У листі Бейкера канцлеру Німеччини Гельмуту Колю від 10 лютого зафіксовано, що Горбачов відповів: розширення зони НАТО було б для СРСР неприйнятним. Але це відбувалося в контексті обговорення об’єднання Німеччини і вирішувалося конкретне питання: що буде з територією колишньої НДР. Переговори не стосувалися майбутнього інших країн Європи.
Ця конкретна обіцянка Бейкера досі дотримується: за договором «2+4» про об’єднання Німеччини на території колишньої НДР заборонено постійне розміщення військ інших держав-членів НАТО, а також розміщення ядерної зброї та її носіїв. Іноземним державам НАТО заборонено створювати там постійну власну військову інфраструктуру, але війська інших країн НАТО можуть тимчасово перебувати на території колишньої НДР для участі у спільних навчаннях. У жовтні 2024 року в Ростоку (земля Мекленбург — Передня Померанія) було відкрито новий морський штаб НАТО з питань координації дій у Балтійському регіоні. Там служать німецькі офіцери та офіцери з інших країн альянсу. Уряд ФРН офіційно заявив, що це не порушує договір «2+4», оскільки штаб очолює німецький адмірал, іноземні ж офіцери перебувають там у рамках обміну та ротації, а не у складі постійного іноземного контингенту.
7. Про зміну влади в Україні у 2014 році
«Я коли питав потім у деяких колег з Європи: “Навіщо ви це зробили? Адже це було очевидним, що Янукович втрачає владу за наступних, тим більше дострокових виборів”. – „Так, так“. – „А навіщо ви це зробили?“ – „Ну, так вийшло“».
Нічого собі – „так вийшло“! Від влади усунули людину, яка була за вступ насправді до Євросоюзу, але була проти вступу до НАТО України. Усунули його від влади, і пішло-поїхало».
Немає підстав вважати, що Віктор Янукович під час перебування на посаді президента був прихильником вступу України до ЄС. Певний час він виступав за євроінтеграцію України, його адміністрація готувала договір про асоціацію з ЄС, але це далеко не те саме, що вступ. 21 листопада 2013 року Янукович різко змінив свою позицію щодо євроінтеграції; Уряд оголосив про зупинення роботи над вже практично готовим до підписання договором. 28-29 листопада він був присутній на саміті ЄС у Вільнюсі, де передбачалося підписання, але підписувати відмовився. Через два тижні після цього різкого розвороту було оголошено про домовленість Путіна та Януковича про купівлю Росією українських єврооблігацій на загальну суму до $15 млрд. Відмова Януковича від євроінтеграції викликала масові протести, які зрештою призвели до його втечі з країни.
Про яких європейських колег говорить Путін, невідомо. Ні в офіційних стенограмах Кремля, ні в доступних публікаціях із його виступом уточнення немає. Жоден європейський лідер не визнавав, що якось сприяв зміні влади в Україні у лютому 2014 року. Навпаки, 21 лютого Янукович та лідери Євромайдану за посередництва міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі та Франції підписали угоду, за якою не пізніше грудня 2014 року мали відбутися дострокові вибори президента України. Але того ж дня ввечері Янукович залишив Київ і в результаті опинився у Росії. Наступного дня Верховна рада констатувала, що він самоусунувся від виконання обов’язків президента і призначила дострокові вибори на 25 травня (юридично рішення було небездоганним, оскільки не було проведено необхідної законом процедури звільнення президента з посади).
Доповідь ПАРЄ пояснює таку поведінку Януковича тим, що на момент підписання угоди він вже втратив підтримку і контроль над своєю партією та адміністрацією і тому вирішив втекти з Києва, а потім і з країни. Протягом дня десятки депутатів почали масово виходити із Партії регіонів. Офіційна хроніка Ради фіксує кілька хвиль таких переходів. Розпад парламентської опори та втрата контролю над державним апаратом відбувалися в ситуації, коли Майдан вже був озброєний і не всі його учасники схвалювали угоду, яка продовжувала перебування Януковича на посаді ще на кілька місяців. Це створювало невизначеність щодо можливості забезпечити його власну безпеку та виконання угоди. Так чи інакше, європейські країни намагалися врегулювати конфлікт без негайної відставки Януковича, але він у потенційно небезпечній для нього ситуації вирішив, що краще втекти.
Джерело: The Insider
