Джерело: The Isnider
Під час ПМЕФ Путін зустрівся з керівниками міжнародних інформагентств і розповів їм чимало цікавого: Україна, виявляється, не має системи ППО, «Орєшніком» у Білій Церкві вдарили по якомусь сараю, щоб перевірити точність, а українські націоналісти вдома розмовляють здебільшого російською. Пропонуємо добірку найяскравіших фраз, які розходяться з дійсністю.
Про територіальні втрати України
«Наразі, якщо Ви сказали про Донбас, російська армія, Російська Федерація повністю взяла під контроль Луганську Народну Республіку, 100%, і поставила під свій контроль понад 85% території Донецької Народної Республіки, ДНР (ще зовсім нещодавно Україна контролювала десь відсотків 25%, зараз уже менше 15%), 80% території Запорізької області, і цей процес триває у щоденному режимі».
Луганська область окупована майже повністю, але невелику частину її території (приблизно 0,4%) Україна все ж таки утримує.
Щодо інших областей Путін дуже перебільшує. За даними Донецької обласної військової адміністрації України, опублікованими наприкінці травня 2026 року, під російською окупацією перебуває приблизно 19 178 км², що становить 72,4% площі області. DeepState на початку 2026 року оцінював площу окупованої території області у 78%, зараз, судячи з їхніх карт, — приблизно 80–82%. Путін не уточнив, що мається на увазі під «ще зовсім недавно», але за пів року зона російської окупації збільшилася лише на 2–4 відсоткові пункти.
У Запорізькій області Росія на початку року контролювала, за даними DeepState, 74,8%, причому за 3 роки окупована зона розширилася лише на 2 відсоткові пункти. Відтоді значного просування тієї чи іншої сторони не було; у травні ЗСУ навіть досягли у Запорізькій області певних успіхів. Загалом у квітні, за даними ISW, площа зони окупації скоротилася.
Про дезертирство у ЗСУ
«Майже офіційна цифра: [в Україні] порушено 200 тисяч справ за дезертирство. Це одна з проблем, але найістотніша. Це веде до втрати територій та населених пунктів».
За інформацією офісу генпрокурора України, з 2022 року до жовтня 2025 року було порушено 53 954 справи за статтею 408 Кримінального кодексу – «Дезертирство». Після цього офіс оголосив про закриття інформації щодо справ за цією статтею до закінчення воєнного стану. Навряд чи за цей час могли порушити таку кількість нових справ — майже втричі більше, ніж за три з половиною роки війни.
Існує також стаття 407— «Самовільне залишення частини», — але це не дезертирство, а те, що в армії називають «самоволкою». Справ за цією статтею восени 2025 року налічувалося понад 200 000; мабуть, Путін сплутав дві статті.
Про українську ППО
«Так, західні спонсори постачають велику кількість дронів найрізноманітнішого виду, зокрема й дальньої дії. Деякі з них, на жаль для нас, прориваються. Але в Росії є система протиповітряної оборони. Так, ми маємо її вдосконалювати. Так, ми повинні її зміцнювати, і ми це робитимемо. Але Україна взагалі такої системи не має. Просто є окремі елементи, але системи немає. Є Patriot, інші системи, яких катастрофічно не вистачає. Але системи як такої немає. Немає й ударних систем таких, які є у Російської Федерації. Маю на увазі гіперзвукові ракети, крилаті ракети, причому і морського, і повітряного, і наземного базування. І є ще щось, що є найголовнішим – є патріотизм і воля російського народу, яка є головною умовою досягнення нами всіх цілей та завдань спеціальної воєнної операції».
Повноцінна ешелонована система ППО передбачає єдине командування та управління (всі засоби інтегровані в загальну мережу), багаторівневе перекриття — від перехоплення балістичних ракет (велика висота) до дронів (мала висота), суцільне зональне покриття без критичних проломів, стійкий запас перехоплювачів. Україна володіє багаторівневою ППО, що реально функціонує, — Patriot, IRIS-T, Gepard, радянські С-300 та інші системи. Вони інтегровані в оперативному плані і керуються централізовано. Проблема не у відсутності системи як такої, а в її недоукомплектованості ракетами та недостатньому територіальному покритті. Це регулярно визнають як в Україні, так і на Заході, однак із цього не випливає, що української системи ППО не існує. Навпаки, за роки війни вона стала однією з найбільш гетерогенних і технологічно складних у світі.
Згідно з даними незалежного проєкту Oryx, який документує військову допомогу Україні на основі відкритих джерел та візуальних підтверджень, лише західні країни передали Україні не менше 12 повних батарей NASAMS (поставляються з листопада 2022 року), 9 компонентів IRIS-T SLS/SLM (поставлені Німеччиною та Норвегією), 9 батарей Patriot різних модифікацій (п’ять із Німеччини, три зі США та одна за співфінансування США та Норвегії), 3 батареї SAMP/T (дві з Італії, одна поставлена спільно Італією та Францією), 3 батареї Hawk і додаткові пускові установки (з Іспанії), понад 20 систем Avenger (зі США) та інші засоби ППО. Крім того, Україна продовжує використовувати модернізовані радянські комплекси С-300, Бук, Оса, Стріла-10 та інші системи, що збереглися ще з часів СРСР.
Усі ці системи складають більшу частину української мережі ППО далекого і середнього радіусу дії та працюють не ізольовано, а як єдина мережа виявлення і ураження цілей. Саме тому українська ППО здатна одночасно відбивати комбіновані атаки, в яких беруть участь крилаті ракети, балістичні ракети, керовані авіабомби та безпілотники різних типів. Сам факт регулярних перехоплень російських ракет також заперечує тезу про відсутність системи. Наприклад, комплекси Patriot неодноразово застосовувалися проти російських балістичних ракет, включно з «Іскандер-М».
Але Україна справді не має достатньої кількості комплексів для створення суцільного захисного купола над усією країною. Навіть наявні батареї Patriot змушені концентруватися навколо найбільших міст та найважливіших об’єктів інфраструктури. Головна ж проблема пов’язана з недостатнім постачанням ракет PAC-3 для системи Patriot, що виробляються у США, а також за ліцензією в Німеччині та Японії.
Натомість російська ППО, що, на думку Путіна, являє собою систему, якої не має в України, відверто погано справляється з атаками українських дронів, що регулярно завдають істотних збитків нафтовій інфраструктурі Росії.
Про удар «Орєшніком» по Білій Церкві
«Що я маю на увазі? Адже ми подібні системи випробовували на полігонах, а „Орєшнік” не випробовували, і це не бойове застосування. У нас взагалі по території України фактично не було жодного бойового в повному розумінні цього слова застосування „Орєшніка”, а останнє — це взагалі…
Якщо вже чесно, відкрию вам велику воєнну державну таємницю: просто вдарили туди, де було зручно подивитися результати. Це стосується і Білої Церкви, і тим більше стосується району ДНР у периметрі основного укріпрайону. У нас потім туди залетіли наші дрони, в цей сарай, по якому вдарили, і просто подивилися, як були покладені блоки індивідуального наведення, порахували до міліметра все. Для нас це важливо, щоб ухвалювати в майбутньому рішення про повноформатне застосування „Орєшніка” по визначених цілях, зокрема в районі міської забудови».
Безпосередньо після удару, що стався 24 травня, Міноборони РФ поширювало зовсім іншу інформацію. «Інтерфакс» повідомляв:
«„У відповідь на терористичні атаки України по цивільних об’єктах на території Росії Збройними Силами Російської Федерації завдано масованого удару балістичними ракетами ‘Орєшнік’, аеробалістичними ракетами ‘Іскандер’, гіперзвуковими аеробалістичними ракетами ‘Кинжал’ та крилатими ракетами ‘Циркон’, крилатими ракетами повітряного, морського і наземного базування, а також ударними безпілотними літальними апаратами по об’єктах військового управління, авіабазах та підприємствах оборонно-промислового комплексу України”, — повідомили в Міноборони РФ у неділю.
„Цілі удару досягнуті, всі призначені об’єкти уражені”, — заявили у відомстві».
Сайт RuNews24 розповідав, який важливий об’єкт був вражений у Білій Церкві:
«Російська армія завдала потужного комбінованого удару по військових об’єктах у Київській області. Ціллю відплати став аеродром у місті Біла Церква. Київські пропагандисти спробували представити подію як незначну, але, як з’ясувалося, правда набагато серйозніша. <…>
Західні зенітні комплекси „Петріот”, якими так пишається київський режим, виявилися марними. Вони просто не змогли нічого протиставити цій зброї. Вогняні стріли впали саме туди, куди планували наші військові.
Противнику залишалося лише брехати, заявляючи, ніби ракета влучила у „звичайні гаражі”. Однак пізніше з’ясувалося: масштаб руйнувань колосальний, а київське керівництво свідомо замовчує втрати, побоюючись паніки серед населення та військових.
Володимир Попов, заслужений воєнний льотчик, генерал-майор авіації у відставці, а нині військовий експерт, служив в Україні ще за радянських часів і добре пам’ятає аеродром у Білій Церкві. Раніше там базувалася стратегічна авіація.
Місто Біла Церква – це не просто точка на карті. Це потужне залізничне перехрестя. Там перетинаються шосейні дороги, що ведуть до Полтави, Харкова, Сум та Дніпропетровська. Через цей вузол ворог перекидав підкріплення і боєприпаси. Військово-транспортні літаки з Польщі ночами сідали на місцевий аеродром, щоб швидко розвантажити важливі вантажі.
Саме там були гігантські складські комплекси. По суті цілі підземні арсенали пального, снарядів і запасів для високоточних ракет. Там само працював і навчальний центр безпілотної авіації ЗСУ. Кожні два-три тижні він випускав оперативні групи, які вирушали обстрілювати мирні міста Донбасу та російське прикордоння, а потім поверталися на переформування.
Найважливіше ховалося під землею. Генерал Попов стверджує, що на території аеродрому знаходилися три великі захищені командні пункти. Один керував авіацією, другий – протиповітряною обороною, третій – адміністративними та військовими питаннями всього регіону.
“Ці пункти були заглиблені в землю, щоб витримати звичайне бомбардування, — пояснює експерт. — Але ‘Орєшнік’ працює інакше. Тепер їх більше не існує. Цей удар — натяк. Ми стоїмо на порозі їхньої столиці. ‘Орєшнік’ може прилетіти по Києву так само легко, як і в Білу Церкву. Це була проба пера. Росія довго терпіла, але тепер застосувала свою найсучаснішу гіперзвукову зброю”».
Тепер Путін визнає, що удар припав не по військових об’єктах, а по якомусь «сараю», — мабуть, так він називає гаражі. Версія про випробування та перевірку точності виглядає дуже дивно: для цього в Росії існують полігони. Неможливо зрозуміти, чому перевірку точності «Орєшніка» потрібно було проводити на «сараї», що не має військового значення, на території, контрольованій противником, а вже вимірювання розльоту уламків із точністю до міліметра за допомогою дронів — то взагалі абсурд.
Дуже схоже, що Путін (можливо, зі слів високопосадовців) спробував зробити гарну міну при поганій грі — пояснити удар по гаражах якимись дивними випробуваннями нової ракети. Але якщо все ж таки йому повірити, то його слова — визнання того, що Росія навмисно вдарила по цивільному об’єкту в Україні. Так він спростував усі численні заяви військових та свого ж власного прессекретаря про те, що по цивільних об’єктах Росія ударів не завдає.
Найбільше історія про «зручний для спостереження сарай» схожа на практику цудзігірі (tsujigiri), що існувала в середньовічній Японії, тобто «вбивства на перехресті», — коли самурай міг випробувати ефективність нової катани або іншої зброї на випадковому беззахисному перехожому. У Японії, щоправда, це ніколи не заохочувалося владою і було заборонено під страхом страти на початку XVII століття.
Про постачання енергоносіїв до Європи
«Я, знаєте, із подивом чув, що Росія, така зла Росія, перестала постачати енергоносії до Європи. Та ми не переставали, просто Європа відмовилася купувати, сподіваючись на те, що у нас все обвалиться. Але вже переконалися, що нічого не обвалилося, досить. Зрозуміли, що це помилковий напрямок, узяли б, трохи змінили. Але ж ні. Настільки публічно назаявляли, усіляких заяв наробили, що важко змінити цю позицію».
ЄС дійсно взяв курс на скорочення залежності Європи від російського газу, але передували цьому дії Росії. Низка країн Європи зберігала довгострокові контракти з «Газпромом» і після початку повномасштабної війни.
Ситуація почала змінюватись навесні 2022 року. У березні Путін підписав указ, згідно з яким покупці з так званих «недружніх країн» мали оплачувати російський газ у рублях, що суперечило раніше укладеним контрактам. У результаті низка європейських країн відмовилася приймати нові умови, вважаючи їх порушенням контрактних зобов’язань. У відповідь Росія почала припиняти постачання. Вже у квітні та травні 2022 року газ перестав надходити до Польщі, Болгарії, Фінляндії, Нідерландів і низки інших країн, які відмовилися від рублевої схеми розрахунків.
Наступний етап розпочався влітку 2022 року. У червні «Газпром» різко скоротив прокачування газу трубопроводом «Північний потік», пояснивши це технічними проблемами. У липні поставки були додатково знижені, до кінця серпня прокачування практично припинилося, а на початку вересня було зупинено повністю. На той момент Європейський союз ще не запроваджував заборону на імпорт російського газу, тобто постачання найважливішим маршрутом скоротила саме російська сторона.
Внаслідок цього європейські країни були змушені в прискореному порядку шукати альтернативи: збільшувати закупівлі зрідженого природного газу, нарощувати постачання з Норвегії, Алжиру та інших країн. Саме після скорочення російських поставок розпочалася масштабна політика відмови від залежності від російського газу, а не навпаки. Норвегія і досі залишається найбільшим постачальником газу до країн ЄС — звідти надходить 30,9% газу, що імпортується.
Твердження, ніби Європа першою відмовилася купувати енергоносії, спрощує та спотворює реальну картину: рішення ЄС знизити залежність від російських енергоносіїв справді було політичним вибором, але поштовхом до нього стали дії самої Росії.
Про референдум щодо вступу до ЄС у Вірменії
«Прем’єр-міністр Пашинян свого часу, зовсім недавно, сказав, що він вважає за необхідне провести референдум щодо цього питання. У нас тільки одне прохання — зробити це якнайшвидше, і все. У нас жодних претензій».
Пашинян у своєму відеозверненні від 1 червня 2026 року справді говорив про можливе проведення референдуму, проте перспективи його реалізації дуже туманні.
«У Євразійському економічному союзі ми працюємо і продовжуватимемо працювати до того моменту, коли вибір між Європейським союзом і Євразійським економічним союзом стане неминучим. А рішення, звісно, має ухвалити народ Республіки Вірменія шляхом референдуму».
Однак уточнив, що говорити про його проведення ще зарано:
«У який момент відбудеться цей референдум — теж дуже важливе питання. У будь-якому разі, доки Вірменія офіційно не звернулася за членством до ЄС або не наблизилася до статусу кандидата в члени ЄС, проведення будь-якого референдуму є нелогічним. Чому? Тому що, по суті, немає підстав, тобто баланс не сформований для того, щоб ми могли представити народу вибір — піти цим шляхом або іншим шляхом.
Інакше кажучи, сьогодні цей вибір носить теоретичний характер, а виносити теоретичний вибір на референдум, звісно, не надто розумно».
Але Росія, Білорусь, Казахстан та Киргизстан випустили спільну заяву, в якій вимагали від Вірменії провести референдум, щоб обрати між збереженням членства у цій організації та вступом до ЄС. У документі, серед іншого, йдеться про «суттєві ризики для економічної безпеки держав — членів ЄАЕС, що виникають у зв’язку з підготовкою Республіки Вірменія до вступу у Європейський союз» та «необхідністю запобігання пов’язаних із цим збитків державам-членам Союзу».
Однак у цій заяві йдеться швидше про гіпотетичний майбутній сценарій, ніж про реальний політичний вибір, який стоїть перед Вірменією сьогодні. Як випливає зі слів самого Пашиняна, питання про референдум може виникнути лише тоді, коли країна як мінімум наблизиться до набуття статусу кандидата на вступ до Європейського союзу.
Наразі до цього ще далеко. Станом на червень 2026 року Вірменія не подавала офіційної заявки на вступ до ЄС.
І навіть набуття статусу кандидата зазвичай не відбувається швидко. Так, Грузія подала заявку на вступ до ЄС у березні 2022 року, а статус кандидата набула лише у грудні 2023-го. Що стосується інших країн, то цей процес займав ще більше часу. Наприклад, Боснія та Герцеговина подала заявку у 2016 році і отримала статус кандидата лише через шість років — у 2022 році, а Албанія подала заявку у 2009-му і стала кандидатом у 2014-му. Україна, яка отримала статус кандидата за кілька місяців після подання заявки, розглядалася Євросоюзом як винятковий випадок — через російську агресію.
Тобто між поданням заявки та моментом, коли питання про вступ стає предметом реальних обговорень, минають місяці і навіть роки. До цього часу країна зберігає можливість брати участь у чинних інтеграційних об’єднаннях і не зобов’язана робити остаточний вибір з-поміж них.
Власне саме про це і говорив Пашинян. Він не оголошував про підготовку референдуму і, тим більше, не називав терміни його проведення. Навпаки, вірменський прем’єр підкреслив, що сьогодні такий вибір має виключно теоретичний характер і виносити його на всенародне голосування поки що не має жодного сенсу, назвавши пропозицію про негайне проведення референдуму нелогічною.
Про «російськомовну Україну»
«В основі конфлікту лежить держпереворот в Україні та придушення там усього російського, придушення значної частини населення цієї країни, яка не визнала результатів цього держперевороту. Ви знаєте, це ж російськомовна країна. Навіть ці так звані націоналісти вдома переважно по-російськи розмовляють».
Хоч якоїсь достовірної інформації про те, якою мовою розмовляють удома українські націоналісти, природно, немає. І незрозуміло, звідки міг її отримати Путін, якщо тільки російська розвідка не влаштувала масове прослуховування в квартирах «так званих націоналістів». А ось відомості про те, наскільки поширеною в Україні є російська мова, існують.
Дослідження української соціологічної групи «Рейтинг» наприкінці 2021 року показало, що виключно російською мовою вдома говорили 26% українців. Чверть населення — це чимало, але все ж таки недостатньо, щоб стверджувати, що здебільшого російською розмовляють навіть українські націоналісти. А ось після початку повномасштабної війни використання російської мови стало стрімко сходити нанівець: у березні 2022 року – 18%, у березні 2024 року – 12%. Це і є те, чого досягла путінська Росія у своїй боротьбі з «придушенням всього російського».
Джерело: The Isnider
