Російські військові в аеропорту Сімферополя, 2014 рік

Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии

Коли попорпаєшся в бібліотеці, вчергове переконуєшся, як багато розумних і корисних книг уже написано саме для того, щоб люди не повторювали чужих помилок. Але все одно суспільство вважає за краще вчитися на власних помилках, і повторює їх знову і знову, набиваючи все ті ж гулі.

До таких книг належить і праця  Мирослава Мамчака «2014. Анексія Криму. Анатомія «гібридної» війни», видана в 2019 році (ISBN 978-617-7071-36-4). Її автор – відомий в Криму офіцер, член організаційної групи зі створення Військово-Морських Сил України, капітан 1 рангу, письменник-мариніст і дослідник історії українського флоту, заслужений журналіст України, який стояв біля витоків газети «Флот України» та  ТРК «Бриз»,  і до речі , свого часу  автор багатьох матеріалів  для  Крым.Реалий.

Мирослав Мамчак
Мирослав Мамчак

Мирослав Мамчак був безпосереднім свідкам анексії Криму і, зокрема, подій в Севастополі у лютому-березні 2014 року. Цінність книги в тому, що він розглядає події тих років в Криму із системних позицій – розкриває сутність Тузлинської провокації як першої спроби, як загрозу анексією, про інформаційну війну, розв’язану напередодні анексії, розкриває анатомію гібридної війни. Він також склав і наводить у книзі детальну, щоденну і погодинну хронологію подій лютого-березня 2014 року, яка каменя на камені не залишає від російських вигадок стосовно рішення «кримського народу». Власне, ця книга – як підручник для нинішнього і майбутнього поколінь політиків щодо того, як Україна повинна діяти, аби закінчити війну на Донбасі, повернути Крим і не втратити, а зміцнити і розвивати незалежність.

Автор показує, що боротьба «з українським фашизмом» у міждержавних відносинах Росії та України, і особливо в Криму і в Севастополі у 2013-14 роках, була організована за всіма методичками самого фашизму. Ще Черчилль після Другої світової війни стверджував, що в майбутньому нові фашисти будуть називати себе антифашистами, і що неофашизм буде вести боротьбу за встановлення панування під прапором антифашизму.

Це парадокс тільки на перший погляд. Прошу вибачення у читача за довгу цитату, але вона доречна. Мирослав Мамчак пише, що «Тут варто було б уважно порівняти методологію “антифашистської” боротьби в Севастополі з характерними ознаками самого фашизму, визначеними, наприклад, відомим у світі дослідником фашистських диктатур, політологом доктором Лоренсом Бріттом  (зауважимо додатково, що вони багато в чому збігаються з 14 ознаками фашизму, сформульованими відомим письменником Умберто Еко – авт.) і з’ясувати, якою мірою вони були виражені в Криму і в Севастополі. У Севастополі роками вкладався у свідомість мешканців потужний російський націоналізм, навіть його крайня права форма – великодержавний імперський шовінізм (Велика Росія! Де ми – там Росія!) … Пропаганда імперських зазіхань на втрачені «історичні землі Росії» з вимогою їх силового повернення, приниженням корінних народів, спотворенням історичного минулого на догоду новітнього розширення «життєвого простору», мало чим відрізнялися від нацистських посягань на землі сусідів гітлерівської Німеччини. Якщо на мітингах і у пресі влада сором’язливо, то російські громадські організації відкрито, грубо і безкарно закликали і підтримували знищення української символіки, пам’ятних дошок і знаків, позбавлення прав, побиття активістів, які мислять інакше. Усе це – друга ознака фашизму. Ворогами прогресу в Севастополі були визнані патріоти України, яких назвали «бандерівцями», НАТО і США, проти яких об’єднували громаду разом з Українською православною церквою Московського патріархату, як проти спільної загрози «русскому миру», натомість спільно прославляли свого вождя – президента Росії Володимира Путіна.

Севастополь, 18 марта 2014 года
Севастополь, 18 березня 2014 року

Однією з виразних ознак фашизму є привілейоване становище збройних сил. У Севастополі та в Криму не тільки проросійськими організаціями, але навіть українською владою такою священною коровою був оголошений російський Чорноморський флот, якому, незважаючи на поразки у всіх війнах і допоміжну роль у Другій світовій війні, українські чиновники співали величальні славослів’я, не менше ніж заїжджі російські. Йому підносили хвалу і в будні, і у свята, йому присвячені музейні експозиції та основні пам’ятники в місті. Без Чорноморського флоту не обходилися жоден міський захід або нарада в органах влади.

Як колись у фашистській Італії, Угорщини, Іспанії, Болгарії або нацистській Німеччині, в Севастополі був встановлений жорсткий контроль над засобами масової інформації, які контролювалися спочатку безпосередньо органами влади, потім  – за посередництва посіпак із проплачених керівників ЗМІ. Спрямованість їх була однобока – проросійська і антиєвропейська, з байдужістю і іронією щодо України як держави, до її історії та традицій українського народу. Набула поширення так звана самоцензура – це коли сам редактор або видавець не допускає до друку або до ефіру матеріали і програми, що є небажаними для влади або просто проукраїнської тематики і особисто інформує про це владу. Саме це стало причиною того, що в Севастополі не залишилося жодної української газети і видавництва.

Влада і проросійський рух у Севастополі тісно переплелися з церквою. Як і в фашистських державах, у Севастополі активно використовували релігію як інструмент управління громадською думкою. Релігійна риторика і термінологія використовувалися представниками влади, лідерами партійних і громадських організацій навіть тоді, коли головні принципи релігії були діаметрально протилежними діям або їх політичній спрямованості.

Яскравою характеристикою фашизму є «захист співвітчизників» де б вони не проживали і ігнорування корінних народів цих країн. Як у минулому столітті Німеччина захищала стражденних «німецькомовних співвітчизників» в Чехословаччині та Австрії ми знаємо, і так само знаємо, чим це все завершилося. Тим же способом, тими ж методами «антифашисти» під покровом Росії взялися захищати «російськомовних співвітчизників» в Україні, і перш за все в Криму, абсолютно ігноруючи потреби корінного для Криму кримськотатарського народу. Тому Росія понад усе! Де ми там Росія! Хіба що «Deutchland uber alles» не звучало тоді на Кримському півострові.

Виктор Янукович, митрополит Симферопольський и Крымский УПЦ (МП) Лазарь (Швец) и Владимир Путин. Севастополь, 2013 год
Віктор Янукович, митрополит Сімферопольський і Кримський УПЦ (МП) Лазар (Швець) та Володимир Путін. Севастополь, 2013 рік

Севастопольська міська рада і Верховна рада АР Криму стали яскравим прикладом переплетення бізнесу, партійної та державної діяльності місцевої аристократії; майже всі депутати місцевих рад були бізнесменами і мільйонерами, що створило взаємовигідні ділові відносини бізнесу з владною елітою. У цій ситуації, як і при фашистських диктатурах, роль профспілок Севастополя була зведена до слухняного інструменту влади.

У Севастополі та в Криму заохочувалися лише лояльні до влади представники інтелігенції та мистецтва. Свобода самовираження тривалий час зазнавала відкритих нападків і, як правило, не фінансувалася.

У місцевих владних структурах склалася кланова «кумівська» система влади, яка під час правління президента Януковича була доведена до абсолюту.

Особливим корупційним вузлом із владою була пов’язана міліція. Маючи необмежені повноваження, вона у чинній системі дійшла до повного виродження. Час показав, що коли проросійські організовані й озброєні формування вийшли на вулиці Севастополя та інших міст Криму, міліція, раптом відірвана ними від влади, виявилася повністю безпорадною і … перейшла на бік сильнішого. Їхній правовий і державний колабораціонізм отримав назву «міліція з народом».

Сотрудник МВД Украины возле захваченного российскими военными здания Верховного Совета Крыма. Февраль 2014 года
Співробітник МВС України біля захопленої російськими військовими будівлі Верховної Ради Криму. Лютий 2014 року

Про організацію виборів у Севастополі можна писати багато і складати на їх прикладі політологічні підручники, але обмежимося тим, що севастопольські вибори, маніпулювання самовираженням виборців тут давно були перетворені на фарс. У такій самій ситуації і судова система в Криму. Тому можемо лише констатувати, що усі ознаки фашизму в «антифашистському» русі в Севастополі не тільки були присутні, але й складали сенс міського життя, і це у місті, яке свого часу так постраждало від того самого фашизму. На жаль, в Україні злочинно довго не помічали фашистської суті в російському «антифашистському» русі, який вів і таки привів до окупації і анексії Росією Кримського півострова».

Результат – ця ідеологія розтрощила бойову готовність ВМСУ і військових частин у Криму, які не змогли дати ворогові потрібної відсічі. За висновком Мамчака, ВМС України були найслабшою ланкою в системі оборони країни, і не змогли стати гарантом її незалежності. Парадокс, але в Севастополі, де й базувалися ВМСУ, чомусь стали говорити про те, що гарантом незалежності України є Чорноморський флот Росії, а не власні ВМСУ. Ось і маємо результат …

Важливими відомостями, викладеними у книзі Мирослава Мамчака, є перерахування патріотів, які не зрадили присязі і списки зрадників, які відмовилися служити Україні, державі, яка вигодувала і виховала їх.

Для правильного розуміння ситуації в лютому і березні 2014 року велику роль відіграє те, що Мирослав Мамчак наводить хронологію прибуття, вивантаження і дій на півострові військових частин і підрозділів Росії, ще задовго до «референдуму», а також перерахування загроз і військових дій Росії щодо України. Багато хто в Україні, засліплені пропагандою «братньої любові» і «партнерських відносин», не надали значення тому факту, що, дозволивши Путіну застосовувати війська на території України, російський парламент фактично оголосив війну Україні, і паритетної відповіді від України, на жаль, не було.

Події в Криму після 2013 року тим більше повинні бути повчальними для нас, оскільки подібна гібридна війна велася Росією проти УНР на початку ХХ століття, і зараз багато подій тієї агресії повторилися в нових умовах, і незасвоєний тоді урок призвів до сумних наслідків. Тому слід починати вивчати уроки історії по-справжньому.

Як би дивно це не звучало, але такі книги – це справжні підручники і з політології, і з тактики військових дій. І якщо ми хочемо перемогти, якщо хочемо зберегти незалежність, то повинні навчитися їх читати так, щоб засвоювати уроки, отримані від сусідів-агресорів.

Джерело: Віталій Портников, спеціально для Крым.Реалии

Микола Семена –  кримський журналіст, оглядач  Крым.Реалии