Існує багато чинників, які спричинились до вторгнення Росії у 2014 році, але однією з принципових причин була боротьба за забезпечення стабільності режиму Владіміра Путіна. Російська інвазія в Україні, без сумнівів, мала на меті здобуття підтримки в країні та зміцнення режиму очільника держави. Більшою мірою російська закордонна політика завжди була частиною її внутрішньої політики, а роль «зовнішніх загроз» значно зростала у певні періоди історії Росії як інструмент, який служить масовій мобілізації. 

Владімір Путін від часу повторного повернення до влади (на пост президента) в 2012 році намагався зміцнити свою позицію в країні шляхом реструкційної внутрішньої політики  і агресивної зовнішньої політики. Два чинники особливо змотивували Путіна зміцнити свою владу в країні і розповсюдити доктрину «русского міра» в пострадянському просторі в значно більш радикальному і безкомпромісному варіанті. Першим чинником були опозиційні протести в 2012 році – реакція громадян на президентські вибори, які, згідно з думкою лідерів опозиції, були сфальшовані на користь Путіна. Його побоювання повторення Помаранчевої Революції в Москві здавались обгрунтованими, незважаючи на те, що протести в Росії були безрезультатними. Другим чинником була Революція Гідності в Україні – черговий «переворот»,  як це описували російські медіа – тим разом в 2014 році, який допровадив до відсунення від влади і втечі до Росії прорoсійського президента Віктора Януковича.

Тим часом російські пропагандистські ЗМІ, контрольовані урядом, зміцнили наратив про потребу оборони етнічних росіян в Україні, а також підкреслювали погрози з боку Заходу та його „імперіалістичної політики». Від моменту анексії Криму Росією в 2014 році Путін аргументував свої дії як спроби охорони етнічних росіян і російськомовних українців перед «фашизмом» i «гібридною війною», яку провадить Захід. Кремль представляв Україну як державу, яка є знаряддям Заходу і намагається послабити Росію. В цей спосіб Кремль успішно поєднав російське суспільство навколо війни в Україні і утримав підтримку уряду.

Згідно з опитуваннями Levada-Center, рейтинг популярності Путіна приніс йому в березні 2023 року 82% підтримки, з чого тільки 15% респондентів мало неприхильну думку про президента. Трохи інакше ситуація виглядала у вересні 2022 року, коли популярність Путіна дорівнювала  77% (21% негативно оцінило його дії), що відбулось після початку українського контрнаступу в Харкові і оголошенню мобілізації в Росії, але в жовтні і листопаді зросла до 79%, a в грудні закріпилась на рівні 81%. Владімір Путін тішиться таким самим „патріотичним зростом” підтримки, який покращивив його рейтинг після анексії Криму в 2014 році. У попередніх, 2020 i 2021 роках, його популярність коливалась між 61% і 69%, але подолала поріг 70%, коли на початку 2022 року загострилась риторика конфронтації із Заходом. 

В цьому контексті можна зауважити, що путінський неототалітаризм отримав перевагу завдяки війні в Україні та пропаганді, яка товаришувала цьому конфлікту. Кремль використав війну для зміцнення своєї влади в Росії і збільшення впливу на росіян.

Війна як невід’ємний елемент проєкту Владіміра Путіна

Поточний російський режим, замість спиратися головним чином на ідеології, прагне до переробки своїх пропагандистських схем в струнку ідеологічну платформу. Як вказав журналіст і політолог Сєргєй Мєдвєдєв: „загалом кажучи, війна є фундаментальною онтологією російського суспільства, оптикою росіян. Багатовікова війна репресивної колоніальної держави з населенням, яке розглядається владою як невичерпне «натуральне багатство” і новий фундамент російської ідентичності.

Війна під керівництвом Путіна представляє сперсоніфіковану російську концепцію, яка ніколи не мала канонічного статусу, але завжди була інтуіційно зрозуміла для влади і принаймні частини суспільства. Aгресивний російський націоналізм, співставлений з імперіалізмом, російський механізм та ідея „виняткової місії” були використані для виправдання Росії як держави, а також для будування почуття вищості російського народу. 

В дійсності можемо аргументувати, що війна та імперіалізм від самого початку складали і надалі складають неминучий компонент путінського проєкту російської держави. Імперіалістичне прагнення Путіна закорінене у внутрішній динаміці його системи, яка одночасно пожвавила довготривалу патріархальну модель російської держави. Наразі дух імперії проникає через безглузду концепцію експансії, яка служить не тільки для маніфестації потужності Росії, але передусім для утримання стабільності влади. Згідно з концепцією Владислава Суркова, з метою збереження цієї стабільності, «дуже токсична» суспільна  ентропія мусить бути „eкспортована з метою утилізації на чужій території”. „Російська держава, з її суворим і пасивним політичним інтер’єром  витривала століття винятково завдяки постійному прагненню вийти за межі власних кордонів. […] Для Росії постійна експансія – це не лише одна з ідей, але справжня сутність нашої історичної екзситенції”.

Прагнення до експансії і анексії територій не суперечать собі, а просто підтримується ментальним ізоляціонізмом, однією із характерних ознак якого є метафізична концепція «російського простору», який нібито не має постійних кордонів – як підкреслює Ніколай Плотніков. Oстаннім часом російська влада відходить від визначення Росії як імперії, воліючи описувати її як осібну цивілізацію. В 2012 році Владімір Путін пропагандував ідею, що Росія є „формою державної цивілізації, в якій етнічні групи не мають значення, а приналежність є визначена через спільну культуру і вартості”. Ця спільна культура спирається на „утриманні домінування російської культури”, якій намагаються протидіяти „ворожі сили”.

Історія як джерело і обгрунтування російської війни в Україні

В 1995 році російський історик Алєксандр Янов висловлювався щодо „веймарського синдрому ” в контексті Росії. Тридцять років тому критично оцінював західний підхід до пострадянської Росії, яка намагалася запровадити вільний ринок, але не мала плану для будування демократії. Янов застерігав, що Росія стане „Веймарською Росією”, підставою для російського реваншизму – aвторитарного, антидемократичного, антизахідного, і що поступиться місцем агресивній „червоно-коричневій” державі, яка поєднає сили комуністичні і фашистські. Cучасне російське суспільство характеризується не лише «пострадянським фантомним болем», але також виявляє сакралізацію влади і держави в масовій свідомості, що утворює фундамент, на якому режим Путіна будує свою владу в Росії. В цьому контексті Йосип Сталін став символом потужної держави і моделі суспільства, в якому особистість втрачає значення на користь інтересів держави. 

Поняття потужності має особливу вагу в російському суспільстві і допомагає владі виправдовувати свої дії. В початковій стадії свого керівництва державою Владімір Путін намагався будувати імідж Росії як супердержави. Він розпочав створення власної інтерпретації російської історії, акцентуючи обов’язковість проведення модернізації країни „силоміць”, щоб повернути їй статус великої держави. Російське вторгнення на Україну в 2022 році було представлена російськими ЗМІ і владою як неминуча реакція на передбачувані загрози для безпеки та інтересів Росії. Ключовим знаряддям в цьому наративі є використання історичних аналогій і символіки. Президент Владімір Путін назвав агресію Росії щодо України „історичною місією”, нагадуючи про роль Радянського Союзу в період II світової війни, щоб збудити як національну гордість, так і прагнення зробити все можливе для досягнення встановленої мети. Путін  також послуговувався аргументом оборони російських громадян в Україні, посилаючись на ідею спільної етнічної ідентичності і спільного історичного спадку Росії та України.

Російські медіа в аналогічний спосіб використали історичні посилання і символи для представлення інвазії в Україні. Наприклад, державна телевізійна станція RT окреслила цю інтервенцію як „визволення” України, співставляючи її з роллю Радянського Союзу у визволенні Європи з-під пануваня нацистської Німеччини. В добу владарювання В. Путіна мілітарний культ почав набирати самостійної динаміки, виходячи за рамки політичної пропаганди, стаючи істотним аспектом масової культури. Koнцепт „релігії перемоги” знайшов місце в колективній уяві через ідею відтворення війни як повернення на поле битви, де радянські вартості були представлені в конфронтації з нацистським загроженням. Цей культ запевнив як пропагандистам Путіна, так і споживачам, послідовний взірець для пояснення значення і цілей російської агресії в Україні. На думку росіського політолога Андрєя Колєснікова, режим переродився з культу перемоги в  1945 році в культ самої війни: „Поточна війна має своє коріння в історії, є обумовлена історією, пояснена через історію. Більш за те, в однаковій мірі реальні історичні ситуації – насправді ми є свідками все ще триваючої болісної руйнації радянської імперії, – так і вигадані і пристосовані до завдань влади історичні міфи про брак української державності як такої і одвічним прагненням Заходу до знищення Росії”.

Провідний наратив, рекламований в рівній мірі Кремлем, як і самим Путіним, – це твердження, що Україна уявляє собою інтегральну частину історії Росії. Владімір Путін ніколи не визнав незалежності України. В 2021 році він знову відкрито піддав сумніву незалежність України як держави і продемонстрував імперіалістичні амбіції Росії. Згідно з цим наративом, Україна є невід’ємним елементом історичної та культурної спадщини Росії, а обидві держави мають спільну ідентичність і мету. Прихильники і розповсюджувачі  цієї аргументаційної лінії стверджують, що незалежність України – це результат недавніх змін і що її повторне возз’єднання з Росією є необхідне для повернення історичної справедливості, а також просування регіональної стабільності. Цей наратив часто пов’язаний з російським націоналізмом і концепцією «русского міра», який охоплює всі російськомовні території і народи .

В 2014 році Алєксандр Дугін описав ідеологію нової Росії в таких словах: „Росія або буде російською, тобто євроазіатською, тобто ядром великого російського світу, або зникне. Проте тоді краще дозволити, щоб зникло все. У світі без Росії просто немає для чого жити”. Чотири роки пізніше, під час розмови з Владіміром Соловйовим на тему атомної загрози Путін практично дослівно повторив цю думку: „Для чого нам світ, якщо в ньому немає Росії?”.

Висновки

Агресія Росії в Україні привернула увагу головних глобальних держав до істотності і важливості держав Центрально-Східної Європи, в тому числі України, в контексті міжнародної безпеки. Доти в міжнародних дебатах були присутні точки зору, які маргінізували роль менших європейських держав, таких, як Україна чи Польща, на користь впливу великих держав в утворенні глобальної інфраструктури безпеки. Точка зору Франції та Німеччини полягала на переконанні, що Росія багато років була гарантом безпеки у Східній Європі, а також вагомим економічним партнером. В свою чергу, у Сполучених Штатах Америки впливова зовнішньополітична течія зосереджувалась на ролі Федеральної Республіки Німеччини як ключового партнера, поряд з Великою Британією, в питаннях європейської безпеки. Початок агресії в Україні та повномасштабної війни призвів до змін зрозуміння перспектив серед західних політичних еліт у розумінні фунтаментальної ролі України в постачанні сировини і товарів, їй стратегічного положення, а також нових викликів для безпеки, пов’язаних з реалізацією російських неоімперіалістичних планів.

Безсумнівно, є істотним, що Польща в цьому контексті виграла. Окрім надання безпрецедентної підтримки цивільному населенню України, наданню мілітарної допомоги і виконанні ролі хабу в постачанні допомоги, Польща здобула вищу позицію в регіоні. Цей тренд знайшов підтвердження в резолюціях, прийнятих на самітах на найвищому рівні NATO в Мадриді в червні 2022 року і у Вільнюсі в липні 2023 року. Нова стратегічна концепція підкреслює, що Росія є головним безпосереднім джерелом загрози. Було теж звернення до Росії та Білорусі про закінчення агресії в Україні.

Поточну російську війну в Україні відрізняє брак аргументованого приводу. Дійсної загрози ані для Росії, ані для режиму Путіна не існувало. Незважаючи на відсутність ясних політичних та економічних цілей цієї війни, виразно спостерігаються цілі внутрішньої політики. Промови Владіміра Путіна вже багато років підкреслюють в однаковій мірі положення Росії як жертви і образ Заходу як агресора. Це вказує на те, що Росія не має пропозиції конкретного цивілізаційного проєкту і обмежується до ролі „протиставлення Заходу”. Повномасштабне вторгнення в Україну було, напевно, спрямоване на осягнення кілька цілей, які мали б зміцнити підтримку для Путіна в його  країні і зміцнити його позицію на міжнародній арені.

Підсумовуючи, можна вказати кілька результатів війни Росії в Україні: 1) відносини між Росією та Заходом зазнали різкого погіршення; 2) війна в Україні призвела до суспільних і культурних розломів в Росії; 3) ця війна спричинила мобілізацію російського суспільства проти Заходу та отримання впливу Путіним на владу і суспільство. Kремль використовує цей контекст для зміцнення контролю над громадянами, а також підпорядковування їх владі; 4) вторгнення на територію України мало зміцнити впливи Росії на міжнародній арені і обмежити вплив Заходу. Одначе результати були протилежними замірам і пришвидчили об’єднання Заходу, збільшуючи побоювання багатьох держав колишнього СРСР щодо Росії, послаблюючи також впливи Росії в регіоні.

Постмодерний тоталітарний режим Росії використовує маніпуляції символами і наративами замість класичних репресій або цензури. Kеруючись міжнародною перспективою, Кремль використовує закордонну політику як знаряддя зміцнення внутрішньої влади. 

Росія розвиває пропаганду, яка підкреслює унікальность і спеціальну роль країни, поєднуючи сталінізм з православ’ям, панславізм з антиамериканізмом та іншими елементами. Однак теперішня криза в Росії виникає з відсутності покарання за злочин радянського режиму та відсутності осмислення цього періоду. Російська неототалітарна специфіка виражається у відсутності послідовної ідеології, концентруючись на творенні політичних наративів. Контрольовані урядом ЗМІ служать для поширення пропаганди, створення іміджу Путіна як сильного очільника, який захищає Росію перед Заходом, а вороги демонізуються як джерело проблем.

Війна в Україні принесла з собою зміни фундаментального характеру: 1) стан війни  призвів до поглиблення напруження і радикальної зміни відносин між Росією та Заходом; 2) мобілізація суспільства щодо конфлікту виявила культурний поділ всередині Росії; 3) Kремль використовує війну для збільшення свого впливу на суспільство та ослаблення незалежності, а також 4) агресія зміцнила впливи Росії на міжнародній арені (в державах так званого „глобального Півдня”), хоча одночасно поглибила ізоляцію країни.

Як висновок, російський постмодерний режим намагається використати закордонну політику для підтримання своєї внутрішньої влади при одночасній відсутності послідовної ідеології. Війна в Україні була спробою експорту напруження за кордон, але принесла ефекти, відмінні від замірів, які призводять до подальшої ізоляції Росії та внутрішньої дестабілізації, прикладом чого був невдалий бунт Групи Вагнера під проводом мертвого вже Євгенія Прігожина. 

Томаш Стемпнєвський

Про автора: 

Томаш Стемпнєвській – професор Люблінського Католицького Університету, керівник кафедри теорії політики і східних досліжень на факультеті політології і адміністрації Люблінського Католицького Університетут ім. Івана Павла II; заступник директора з дослідницько-аналітичної роботи Інституту Центральної Європи в Любліні.