Цього разу знову нічого до Польщі не долетіло. Жодна ракета не порушила повітряний простір НАТО, жоден заблукали дрон не впав на луку під прикордонним селом. Для західної громадської думки це достатній привід, щоб зітхнути з полегшенням, перевернутися на другий бік і спати далі. Єдиним дискомфортом, який відчули тієї ночі жителі безпечної частини Європи, був рев двигунів піднятих по тривозі літаків F-16. Для декого — привід поскаржитися на «безсонну ніч». Для мільйонів українців цей самий звук був би найчудовішою колисковою, передвісником захисту, якого їм досі бракує.
Те, що сталося минулої ночі, є дзеркалом, у яке Захід повинен подивитися, але дуже боїться цього видовища. Коли під ранок у Польщі, Німеччині чи Франції люди сідали до родинних сніданків, тема війни була вже лише далеким шумом. В інтернеті знову активізувалися тролі та «корисні ідіоти», які нашіптують втомленим суспільствам просту брехню: «це не наша війна», «жодної України в НАТО», «досить вже цих українців у наших кафе».
Політика за пивом і трунами
З перспективи Варшави, а також Берліна чи Парижа, видно жахливу тривіалізацію зла. У Польщі темою дня може бути те, з ким певний політик пішов на пиво, хто кого «обіграв» у партійних розкладах і чия кампанія в соцмережах більш блискуча. За ранковою кавою європейці захоплюються політиками на кшталт Славоміра Ментцена чи Ґжеґожа Брауна. Захоплюються їхньою риторичною вправністю, тим, як «гарно вони говорять», як влучно критикують євросоюзну бюрократію.
Мало хто хоче помічати, що за цією привабливою формою, за костюмами та тікток-віралами криється чиста ксенофобія, переповнена брехнею. Що під маскою «реалізму» і «турботи про національні інтереси» просочується захоплення кривавим диктатором з Кремля і, що гірше, зневага до його жертв. Це хвороба, що точить не лише Польщу. У всій Європі набирає сили політична течія, яка будує свій капітал на українській трагедії, обіцяючи виборцям повернення до «старого доброго світу» — світу дешевого газу та відсутності моральних дилем. Ці політики продають ілюзію, що якщо ми відвернемо погляд від палаючого Харкова, то вогонь згасне сам і не обпече наших рук.
Мапа болю, яку Захід не хоче читати
Поки ми займаємося дурницями, Україна не має стільки щастя. Україна знову стекла кров’ю. Росіяни атакували всю ніч, використовуючи повну палітру свого терору: балістичні ракети, дрони «Шахед», важку артилерію. Повітряна тривога не була локальною — вона охопила навіть найвіддаленіші західні частини країни, ті, які з перспективи Брюсселя здаються «безпечними».
Сухі повідомлення, що надходять з українських областей, — це не статистика, це обвинувальний акт нашій бездіяльності та повільності.
У Житомирській області — регіоні, який історично та географічно такий близький до Польщі — російська атака вбила трьох дітей. Їм було 8, 12 і 17 років. Це не «супутні втрати». Це знищення майбутнього. Це порожні місця за столом, які ніхто вже ніколи не заповнить. Дванадцять інших людей отримали поранення, несучи фізичні та психічні шрами до кінця життя.
Смерть зібрала жнива також у Хмельницькій області, де загинуло четверо людей, а п’ятеро отримали поранення. Це удар у саме серце України, доказ того, що там немає місця, де можна сховатися від московського варварства.
У Києві, місті-символі незламності, одинадцять осіб потрапили до лікарень внаслідок масованої атаки. Столиця, захищена якнайкраще, все ще платить високу ціну за те, що є центром прийняття рішень вільного народу.
У Миколаєві російський дрон влучив у п’ятиповерховий житловий будинок. Загинула людина. Навіщо атакувати житловий блок? Тільки для того, щоб сіяти страх. Щоб зламати волю.
У Тернополі, місті, яке для багатьох біженців зі сходу стало другим домом, пошкоджено будівлю промислового підприємства.
Навіть у Харкові, місті, що постійно стікає кров’ю, знову зафіксовано влучання. Поранено трьох людей, серед них — ще одна дитина.
Наш комфорт проти Вашого життя
Я пишу ці слова з соромом. Соромом за те, що в момент, коли російські ракети розривали будинки в Житомирі та Харкові, найбільшою проблемою «старої Європи» є інфляція та політичні ігрища. Ми будуємо стіну байдужості, переконуючи себе, що вона нас захистить.
Це неправда. Ваша боротьба, кожна безсонна ніч в укритті в Києві, кожна трагедія в Миколаєві є щитом, який все ще відділяє нас від такої ж долі. Інтернет-тролі та цинічні політики у Варшаві чи Будапешті можуть заклинати реальність, можуть цькувати українських біженців, які шукають мить нормальності в польських кав’ярнях, але фактів вони не змінять.
Факт такий: цієї ночі в Польщі нас розбудив лише гуркіт двигунів. Українців розбудила смерть. І доки Європа не зрозуміє, що ці троє вбитих дітей із Житомира були «нашими» дітьми — дітьми Європи — доти цей кошмар не скінчиться. Ми не можемо дозволити, щоб брехня про «не нашу війну» заглушила крик жертв. Бо якщо Україна впаде, тиша, яка настане, буде для нас набагато страшнішою, ніж ревіння всіх винищувачів світу.
