Коли в безпечних столицях Європи тривають політичні торги, а виборчі кампанії входять у вирішальні фази, реальність війни вкотре брутально сказала «перевіряємо». У ніч з 23 на 24 травня 2025 року Росія здійснила одну з найбільш масованих повітряних атак за останні місяці. Але найгірше у цьому — не жахлива статистика. Найбільше болить прірва між трагедією, що розігрується в українських укриттях, і цинізмом тих, для кого ця війна стала лише тлом для боротьби за рейтинги.
Російська Федерація атакувала з люттю, що має на меті зламати дух опору. У бік українських міст полетіли 14 балістичних ракет типу «Іскандер-М» та їхніх північнокорейських аналогів KN-23. Небо почорніло від рою з 250 безпілотних літальних апаратів, зокрема іранських «Шахедів». Це була не точкова атака на військові цілі — це був сліпий терор, спрямований проти інфраструктури та цивільного населення.
Головною ціллю була українська столиця. Київ. Місто, яке попри щоденну загрозу намагається жити, працювати і триматися, цієї ночі знову не спало. Баланс трагічний, хоча завдяки титанічній роботі протиповітряної оборони — яка знешкодила 6 ракет і аж 245 дронів у східних, північних та центральних регіонах країни — вдалося уникнути гекатомби. Попри це, у Києві загинули щонайменше 2 людини, а 8 отримали поранення. Палаючі будинки в багатьох районах — це образ, який на світанку облетів медіа, щоб за кілька годин зникнути під тиском дріб’язкових політичних суперечок, що точаться на Заході.
Смерть збирала жнива не лише в столиці. У Донецькій області росіяни вбили 4 людей, поранивши ще 10. У Запоріжжі поранено 4 цивільних, а кільканадцять будинків перетворилися на руїни. Ракети та дрони падали також на Дніпропетровську та Одеську області.
Це не статистика, це спільна доля
Оприлюднення цих цифр — 14 ракет, 250 дронів, загиблі, поранені — несе ризик, що для світу це стане лише сухою статистикою. Черговим зведенням з фронту, що миготить у стрічках новин. Однак для кожного, хто розуміє суть цієї війни, за кожною цифрою криються конкретні долі. Це зруйновані квартири, обірвані життєписи, осиротілі діти й матері, що оплакують синів.
Для мільйонів людей у Польщі та Європі ці жертви перестали бути анонімними. Це не «якісь там біженці». Це наші знайомі, колеги, друзі з Києва, Харкова чи окупованого Криму. Діти в польських школах сидять за партами пліч-о-пліч з ровесниками з Василькова та Бахмута. Коли падає ракета на український будинок, вона б’є по близьких тих, хто живе поруч із нами. Ця війна має обличчя конкретної людини.
Політика на згарищі пристойності
Тим болючішим, цинічнішим і просто огидним є те, що ми спостерігаємо в періоди політичних переламів — як, наприклад, зараз, під час фінішу президентської кампанії в Польщі. Однак це явище не має кордонів і стосується багатьох демократій. Робити з України «хлопчика для биття», боксерську грушу, яку можна лупцювати, аби здобути оплески найбільш радикального, задурманеного електорату — це моральне дно, незалежно від географічної широти.
Політики, які заради частки відсотка підтримки готові повторювати російський наратив, не лише компрометують себе як лідери, а й реально шкодять безпеці всього регіону. Створення атмосфери ворожнечі, зведення суспільства, що воює, до стереотипу «бандитів, шахраїв і хитрунів» — це вода на млин Кремля. Це вливання отрути, яка залишиться в суспільствах надовго після того, як осяде виборчий пил.
Коли в безпечних країнах Європи політики мають розкіш верзти в телестудіях навіть найбільші нісенітниці, а громадяни — розкіш дивитися ці суперечки за недільним обідом, Україну щодня накриває море вогню. Там помилка коштує не падіння в соцопитуваннях, а життя. Використання цієї драми для внутрішніх політичних ігор є доказом того, наскільки дехто відірвався від реальності.
Заклик простий і універсальний: якщо хтось не має чогось мудрого і відважного сказати про народ, який стікає кров’ю, захищаючи також кордони НАТО і ЄС, нехай просто замовкне. Тема війни не повинна бути заручником виборчих кампаній. А якщо треба говорити — слід говорити правду про Москву. Без страху.
І урок, який світ мусить постійно засвоювати: Росія не напала на Україну у 2022 році. Ця війна триває з 2014 року. Вже 11 років. Те, що деякі західні політики «відкрили» її лише три роки тому, свідчить тільки про їхнє невігластво. Невігластво, за яке Україна платить найвищу ціну щоночі — такої, як ця остання.
Графіка створена за допомогою ШІ
PB
