Джерело: блог Ігоря Яковенка

Депутат Делягін вимагає невідкладно розпочати ядерну війну на Кавказі. Переговори в Стамбулі підірвали блогосферу: а чи є за що ламати списи, і чи можна домовлятися з дияволом?

Генерал Конашенков пояснив відведення військ від Києва «перегрупуванням сил» для зосередження на головному, донбаському напрямку. «Перегрупування сил»… Під час Другої світової війни, коли спочатку Червона армія бігла від німців, а потім німці драпали від Червоної армії, то спочатку радянське Інформбюро, а потім німецьке радіо називали це «вирівнюванням лінії фронту». Тепер, виявляється, «перегрупування сил». Словник військово-пропагандистської новомови не стоїть на місці.

Очевидно, що і самі переговори на другому місяці «спецоперації Z», і мажорні рапорти Мединського з Лавровим про успіхи цих переговорів, і обережний оптимізм українських переговорників – все це результат провалу російсько-фашистських військ в Україні, результат ось цього «перегрупування сил», тобто поразки під Києвом та на низці інших напрямків.

Саме тому сам факт перемовин – а ще більше оприлюднення українських пропозицій – викликав таку істеричну реакцію серед російської патріотичної громадськості. Депутат Делягін, наприклад, вимагає терміново розпочати ядерну війну. Якщо раніше він разом із Яковом Кедмі вимагав завдати тактичного ядерного удару по США, то тепер Делягін намагається переконати Путіна шарахнути по Кавказу. 28 березня в ефірі програми «60 минут» на каналі «Россия-24» Делягін назвав Азербайджан «турецьким проксі» та закликав «покарати» його за дії у Нагірному Карабаху. Зокрема, Делягін заявив про необхідність ядерних ударів по нафтовій промисловості Азербайджану.

«Навіщо нам нафтова промисловість Азербайджану? Вона нам не потрібна. Вона вкрай вразлива. Якщо люди не розуміють слів, їм доведеться почати розуміти справу».

У своєму телеграм-каналі Делягін влаштував опитування:

«Чи вважаєте Ви правомірним застосування тактичної ядерної зброї для ліквідації нафтової промисловості Азербайджану у зв’язку з його агресією, спричиненою переконаністю в безсиллі Росії, військові ресурси якої відтягнуті в Україну?»

31% – так, це необхідно, – турецькі проксі з Баку нічого іншого не зрозуміють

13% – так, але це неможливо через критичний вплив азербайджанської мафії на владу РФ

56% – ні, це неприпустимо

У викладі Делягіна замість переговорів слід використати «дипломатію ядерних ударів». Ось його «логіка»:

«Фактор демонстрації сили на низькосортному та малоцікавому світові регіональному гравцеві також надзвичайно важливий. Мати ядерну зброю та заявляти про готовність її застосувати – це одне. Пустити у хід… що ж, це кардинально змінює розстановку сил, особливо на тлі активного інтересу Польщі до Калінінграда, а Японії – до Курил. Кількість територіальних претензій до РФ лише зростатиме в геометричній прогресії, і жодної конвенційної можливості відповідати на всі ці загрози Москва не має. Це важливий момент, який є як слабкістю, так і силою – адже такі стратегічні розстановки прибирають будь-які обмеження на застосування російського ядерного арсеналу. Отже, прокинувшись в один із днів, ви можете із подивом дізнатися, що Азербайджан став першою жертвою атомної зброї у XXI столітті». Кінець цитати.

«Спецоперація Z» різко підвищила концентрацію патріотичного чаду в головах прихильників Путіна, внаслідок чого багато хто з них вважає Путіна недостатнім путіністом і всіляко намагаються це виправити, дотягнути Путіна до свого рівня. Теза, що домінує:

«Які можуть бути переговори з українцями»

«У запропонованому вигляді «договір Росії і України» — це визнання Росією поразки та перемога України у «Війні за незалежність». Наслідки такої угоди для Росії будуть катастрофічними»,  – переконаний націоналіст Холмогоров.

На його думку, якщо бої припиняться, а російська армія покине всю територію України, окрім Донбасу, це означатиме, що Росія програла. Поразкою буде навіть ситуація, в якій Україна визнає Крим російським, а «народні республіки» — незалежними, якщо при цьому російські війська таки виведуть. А перемогою буде падіння Харкова, Одеси, а найліпше ще й Києва, вважає Холмогоров.

Співробітник «Комсомольської правди» Олександр Коц переконаний, що переговори ні до чого не призведуть:  «За 8 років можна було переконатися, що те, що відбувається у високих кабінетах, переговори, імплементації та інші херації дуже далекі від того, що відбувається на землі. І ті самі Мінські угоди нам були потрібні, щоб підготуватися до СВО».

В авангарді найбільш відморожених противників переговорів, природно, Рамзан Кадиров, який фактично заперечив рішення російської влади вести перемовини з Україною:

«В Україні немає влади, щоб вести переговори. Там є лялька, а ляльководи на Заході в Європі сидять».

Кадиров практично безпосередньо звертається до Путіна:  «Ми, воїни, не погоджуємось на переговори, на ці угоди. Ну, це політична воля, на це в нас є президент, як він скаже, так і буде. Але ми, воїни, не маємо наміру ані на крок відступити. І ми закликаємо керівництво держави в особі президента, щоб нам дали закінчити те, що він розпочав».

 А вранці 30 березня співробітник «Комсомольської правди» Олександр Гамов запитав прессекретаря Путіна Дмитра Пєскова про те, чи потрібні взагалі переговори з Україною: «Не можу, ось репліка від народу, що називається. Низка експертів висловлюють побоювання, мовляв, у нас на календарі бойових дій Сталінград, навіщо нам потрібні переговори».

Було б наївно думати, що військовий чад може охопити голови лише прихильників Путіна і зовсім не торкнутися тих, хто підтримує Україну у її справедливій війні з окупантами.

Альфред Кох цілий місяць писав путні, часом дуже дотепні та яскраві коментарі про війну, а тут, почувши це солодке слово – переговори, виліз із публіцистичного окопа та, схопивши маршальського жезла, почав ним розмахувати і гнати українську армію в атаку.

«Зрозуміло, що російські вояки йдуть не з доброти душевної, а тільки для того, щоб перегрупуватися і зосередити сили там, де у них ще є шанси на успіх. То не дайте їм це зробити! Не дозволяйте їм піти! Нехай стоять! Не хочуть брати Київ? Прекрасно! Але і йти вам не дамо. Нехай повзають під градом ваших бомб та снарядів. Не випускайте їх із пастки!». Кінець цитати.

Альфред Рейнгольдович – людина цікава, з гарним фірмовим публіцистичним стилем та великим життєвим досвідом. Досвідом приватизації держмайна та організації заставних аукціонів, завдяки яким склалася нинішня система олігархічного державного капіталізму. Досвідом знищення НТВ за дорученням Путіна та досвідом багаторічного виправдання цього свого злочину. Все це, безперечно, безцінний досвід. Але про наявність у Коха досвіду ведення наступальних операцій проти ворога, що значно перевершує військовою міццю, досі чутно не було. То може й не варто було вилазити із публіцистичного окопа та приміряти на себе роль головнокомандувача?

Розгромивши путінську армію, Кох береться до оцінки повоєнного світу:

«Питання, де пройде кордон, за яким буде встановлено перемир’я на Донбасі — найголовніше. На мою думку, все просто: якщо путінське військо повертається за лінію розмежування, з якої воно почало своє вторгнення 24 лютого, то Україна перемогла. Якщо ж лінія розмежування пройде адміністративним кордоном Донецької та Луганської областей (як ще до війни хотів Путін) — то переміг Путін». Кінець цитати.

Увесь цей місяць я, як і тисячі супротивників путінської «спецоперації Z», читав військові коментарі Коха і знаходив у них співзвучність своїм думкам, часом радіючи точності формулювань. Переговори вивели ситуацію із чорно-білої колірної гами, і аналітична машина Коха почала видавати явний брак.

Питання: чому критерієм є лише Донбас? А захоплені ділянки південних земель? А фактично встановлений внаслідок вторгнення сухопутний коридор до Криму?

А головне – передчасність цих оцінок. Ну, а вважати «перемогою» Путіна вихід на адміністративні кордони Лугандонії, при тому, що заявленими цілями «операції Z» була фактична ліквідація України, означає бути не в ладах із логікою.

Прагнення деяких росіян бути більшими патріотами України, ніж самі українці, було характерним і до путінського вторгнення. Сьогодні вони вже фактично відкритим текстом звинувачують українських переговорників та Зеленського у зраді. Ось що пише, наприклад, російський адвокат Микола Полозов:

«Залишення Криму під російською окупацією ні на 15 років (як усім стало відомо від учасників сьогоднішніх переговорів у Стамбулі), ні на рік, ні на день – не може бути переговорною позицією України. Батьківщина корінного народу України – кримських татар – не феодальний наділ. Кримські татари не раби і не кріпаки, щоб за їхньою спиною обговорювалася їхня доля, доля їхніх дітей, щоби їх продавали разом із землею. Не за це помирав Решат Аметов, не за це сидів Ахтем Чийгоз і більше сотні кримських татар, а зараз сидить Наріман Джелял. Не за це вже понад вісім років кримські татари борються з окупацією та її наслідками, щоранку очікуючи чергових обшуків, затримань та арештів. Не заради цього понад дві сотні кримських дітей фактично стали сиротами, чиї батьки відправлені на десятки років у путінські катівні та табори. Безумовно, геноцид українського народу, сором’язливо названий Путіним «спеціальна військова операція», має бути негайно зупинено. Російські ракети і снаряди не повинні руйнувати українські міста та вбивати українських громадян. І я зовсім не впевнений, що цей геноцид можна зупинити шляхом переговорів, а не через руйнування путінського рейху. Але я переконаний, що намагатись врятувати одних громадян України, приносячи в жертву інших громадян України – аморально та нелюдяно. Доля корінного народу України – кримських татар не може бути розмінною монетою в жодних переговорах».  Кінець цитати.

Вісім років Крим перебував під окупацією. І всі ці роки ані Микола Полозов, ані ніхто інший з-поміж надпатріотів не спробували звільнити Крим силою. Що свідчить про те, що при всьому своєму вербальному божевіллі, поведінково вони цілком розумні. Ідея руйнування путінського рейху, яку висуває адвокат Полозов як альтернативу переговорів, надзвичайно приваблива для сотень мільйонів людей на планеті, зокрема й для автора цих рядків. Але, по-перше, вона не є альтернативою переговорів, а по-друге, вона не може бути реалізована зусиллями лише ЗСУ та українського народу. В української армії та її головнокомандувача дещо інші завдання. Визволення своєї території. В ідеалі всієї та швидко. Насправді тоді й стільки, скільки вийде.

Головну частину цієї роботи роблять українські солдати та офіцери. Свою важливу роботу виконують українські дипломати, завдяки яким, зокрема, українські ЗСУ отримують озброєння, а український бюджет – мільярди доларів закордонної допомоги. Чи хтось думає, що це все саме з неба падає? Чи хтось думає, що путінські емісари не їздять світом із пачками грошей, намагаючись заблокувати цю допомогу? Там свій фронт, дипломатичний, і без нього жодних успіхів ЗСУ не було б. За всього героїзму українських військових – голими руками багато не навоюєш.

Переговори не варто переоцінювати. Але вони є частиною дипломатичної роботи. Частиною боротьби за позитивний імідж України у світі. Плюс – зачин на майбутнє, промацування ворога. Так, путінські переговірники посилюють скепсис щодо самих переговорів. А що, хтось очікував, що Путін надішле на переговори Льва Пономарьова?

Переговорна позиція – це вміння поступитися чимось менш цінним. Мораторій на вступ до НАТО, куди і так Україну ніхто не має наміру приймати – це зрада? Мораторій на спроби звільнення Криму військовим шляхом при тому, що Крим 8 років ніхто не збирався відбивати силою – це ганьба?

Політика – мистецтво можливого. Україна сьогодні робить усе можливе. І набагато більше. Слава Україні!

Джерело: блог Ігоря Яковенка