В інфографіці йдеться лише про випадки зґвалтування, зареєстровані правоохоронними органами. Порівнювати статистику різних країн таким чином безглуздо через культурні норми, що заохочують чи відваджують постраждалих повідомляти про злочин у поліцію, відмінності в юридичному визначенні терміна «зґвалтування» та особливості ведення статистики злочинів у різних країнах.
У проросійському сегменті мережі активно поширюється інфографіка зі статистикою кількості зґвалтувань в окремих країнах. На першому місці опинилася Великобританія з цифрою 117,3 випадків на 100 000 людей, тоді як Росія з цифрою 5,8 випадків — на п’ятій позиції в рейтингу. З цих даних пропагандисти роблять висновок, що у Великобританії ризик зазнати зґвалтування у 20 разів вищий, ніж в Росії.
Однак дані у публікаціях інтерпретуються маніпулятивно. У заголовку інфографіки вказано, що йдеться про reported cases — тобто випадки зґвалтування, про які постраждалі заявили в поліцію, тобто про кількість заяв, які дійшли до правоохоронців і були зареєстровані, а не про кількість злочинів, що насправді сталися. Тому, дещо парадоксально, вища цифра в статистиці не означає більшої кількості злочинів. Навпаки, країни з сильнішим правовим захистом жінок і ширшими визначеннями зґвалтування, як правило, фіксують вищі показники зґвалтувань. Так, законодавство Великобританії визначає зґвалтування як відсутність добровільної згоди, що докорінно відрізняє його від правових систем багатьох інших країн, де для кваліфікації злочину обов’язковою є наявність фізичного насильства, погроз чи опору з боку потерпілої особи. Відповідно, більшість звернень від постраждалих класифікується як випадки зґвалтування.
У Росії ж зґвалтування визначено статтею 131 Кримінального кодексу РФ. Згідно з її чинною редакцією, злочин трактується як статеві зносини із застосуванням насильства або з погрозою його застосування до потерпілої чи інших осіб, або з використанням безпорадного стану потерпілої. Ключовими ознаками зґвалтування є насильство, погроза насильством або безпорадний стан жертви, а відсутність добровільної згоди сама по собі складу злочину не створює, на відміну від британської моделі. За статистикою Кризового центру для жінок у Санкт-Петербурзі 2016 року, до 70% жінок, які зазнали зґвалтування, звертаються до поліції, проте офіційні звинувачення висуваються лише в 10% випадків. Як наслідок кримінального покарання зазнають лише 1% ґвалтівників. Серед перешкод для звернення до правоохоронців є соціальна стигма, брак обізнаності та недовіра до поліції, яка часто відмовляється реєструвати чи розслідувати заяви жінок. Ба більше, після 2022 року частину незалежних правозахисних організацій у Росії закрито, визнано «іноземними агентами» чи «небажаними», що додатково ускладнює як отримання постраждалими допомоги, так і збір даних про статистику сексуального насильства.
Подібними фейками російські пропагандисти спотворюють реальну картинку сексуального насильства над жінками, аби очорнити «колективний Захід» та створити ілюзію, що Росія є безпечною для жінок, правовою державою. Нерідко дезінформація такого роду має виразне расистське, ксенофобне та антимігрантське спрямування: так зване зростання рівня зґвалтувань у Європі пов’язують із хвилею міграції з країн Африки та Близького Сходу навіть попри те, що офіційні дані цю кореляцію не підтверджують. Більше на цю тему читайте в матеріалі Фейк: Кожна четверта шведка стає жертвою зґвалтування, а уряд країни зосереджений тільки на допомозі Україні.
