Одним з найулюбленіших методів, що використовуються різними пропагандистами, є так званий ‘вотбаутизм’, від фрази what about…’, тобто «а що з…». Під час холодної війни СРСР залюбки використовував цей метод у відповідь на різноманітні звинувачення на свою адресу, що увійшло навіть до розмовної мови як славнозвісний вислів «а у вас негрів лінчують». Сьогодні актуально було б сказати «а у вас ЛГБТ». Інакше кажучи, коли хтось звинувачує нас наприклад у крадіжці велосипеду, а ми відповідаємо, щоб скинути з себе відповідальність та одночасно перенести зацікавлення та обурення на когось іншого говоримо – «а сусід дружину б’є». Що там якийсь велосипед.
Служби СРСР досконало володіли цією технікою, оскільки користувалися нею десятиліттями, набираючи досвіду та відточуючи майстерність у цій сфері. Це успішно продовжує розгалужена російська машина дезінформації та пропаганди, яка включає не лише спецслужби, а й мережу ЗМІ, ферми ботів та тролів, численні установи, що діють під егідою російської держави (і часто закамуфльовані під соціальні, культурні та ін. організації – з фондом «Русский мир»), представники російської влади та політичних еліт (Дмитрій Медведєв, Дмитро Пєсков, Марія Захарова) і, нарешті, натовпи простих корисних ідіотів у різних куточках світу. Що теж не є новинкою, бо вже у 20 роках минулого століття більшовицька Росія використовувала західних лівих інтелектуалістів для рекламування іміджу «комуністичного раю робітників та селян». З чималими успіхами, тому що такий наратив, який тоді пропагував наприклад Джордж Бернард Шоу, досі живий в лівих Західних колах. Незважаючи на те, що сьогодні інакше ніж під час холодної війни, Росія більше ніж на лівих зосереджується на радикальних правих та популістських колах, що мають великий потенціал сіяти заворушення та дестабілізувати західні суспільства (починаючи від американських альт-правих по європейських Ле Пен та Орбана). Тим паче, що сьогоднішні ідіоти мають, завдяки інтернету та соціальним мережам, набагато більшу силу впливу. Крім того, російська дипломатія була залучена до «відбивання м’яча» та вишукування аргументів для виправдання будь-яких дій Росії чи то «провокаціями» Заходу, чи то звинуваченням Заходу у всьому злі та несправедливості у світі, розбудовуючи образ Росії як «визволителя», що захищає пригноблених. Вже довгий час спеціалізується у цьому Сєргєй Лавров, але підтримують його теж колеги з міністерства, наприклад посол Росії в Польщі – Сєргєй Адрєєв, який, між іншим, підтримував «спеціальну військову операцію», що мала на меті «визволення України від нацистів, які атакують російське населення».
В кінці кінців, Росія виховала професійних пропагандистів, які невтомно будують образ величної Росії, захищаючи порядок та справедливість від гнилого, імперіалістичного Заходу (Владімір Соловйов, Маргаріта Сімоньян та інші). Більше того, антизахідництво є суттєвою темою та паливом для російського ‘вотбаутизму’. Саме Захід є джерелом всього зла на світі, це Захід завжди всіх переслідував – не Росія.
Такий наратив набагато ефективніший, бо вправно використовує антизахідні упередження та образи, які присутні в багатьох місцях по всьому світу, засновані на емоціях та історичному досвіді. Тому, наприклад російська риторика адресована до мешканців Африки акцентує на колоніалізмі і його наслідках, а наратив, спрямований до Південної Америки, на імперіалізмі Сполучених Штатів. В обох випадках він потрапляє на сприятливий ґрунт – як на Близькому Сході чи Азії, а також у цій частині західних суспільств, які розчаровані або пригнічені ліберальною демократією Заходу, економічною глобалізацією (оскільки не всі можуть бути її користувачами в рівній мірі) та сумують за «традиційними цінностями» – бо Росії вдалося зробити неймовірну річ, створити собі імідж гаранту порядку, а Владіміру Путіну – незламного захисника консервативних цінностей – що багато консервативних і правих середовищ на Заході прийняло з так само абсурдним та безкритичним ентузіазмом, з яким колись ліві середовища повірили в міф про «соціалістичний рай на землі».
Аналогічний механізм, тобто використовування трагічних подій з минулого та пов’язаних з ними емоцій і упереджень, використовується також у польсько-українських стосунках. З одного боку – це досить очевидне продовження імперіального правила divide et impera – Росія віками успішно використовувала його, щоб маніпулювати захопленими народами та не допустити до їхньої співпраці, яка могла б загрожувати імперії; з іншого – причина лежить в егоїстичних питаннях, пов’язаних зі ставленням Росії до поляків та українців та страхом перед їхнім можливим союзом, який означав би серйозну (чи не найсерйознішу в історії) геополітичну та стратегічну поразку Росії.
Головною темою широко використовуваного Росією «вотбаутизму» є антизахідництво та використання антизахідного ресентименту, що живе у світі. Цікавим прикладом у цьому контексті може бути питання резолюції Генасамблеї ООН від 2 березня 2022 року, яка засуджує Росію за вторгнення в Україну. Серед 193 країн, що належать до Організації Об’єднаних Націй, 141 проголосувало за прийняттям резолюції, 35 утрималось від голосування і тільки 5 проголосувало проти (12 країн не брало участі в голосуванні). Подібним чином розподілялися голоси у випадку наступних резолюцій щодо цієї війни (крім того, що резолюції Генеральної Асамблеї мають лише політичне, а не юридичне значення). Важливо те, що ця значна підтримка для засудження Росії була не результатом широкого обурення очевидним порушенням Росією принципів Статуту ООН, а значною мірою наполегливою роботою Західних дипломатів, які були змушені переконувати країни Африки, Азії та Південної Америки підтримати резолюцію. Причиною амбівалентного ставлення цих країн була аж ніяк не їхня проросійська постава (хоча Росія також дуже успішно створює свій імідж держави, яка в усьому світі протистоїть домінуванню Заходу, що притягує для країни, а також президента Путіна, чимало симпатиків, на жаль, також у Польщі), але їхній антизахідний характер і своєрідне задоволення, що хтось нарешті «протистояв» Заходу.
Ці успіхи є результатом того, що будова фальшивої симетрії: «можливо ми не все робимо добре, але Захід значно гірший» – це елемент широкого наративу, що будувався Росією на протязі років. У цьому наративі – Захід слабкий, агресивний та зіпсований (ЛГБТ!). Однією з важливих тем, пов’язаних з цим наративом, є поширена теза, що «Захід обдурив Росію, бо обіцяв, що НАТО не буде розширюватися». Незважаючи на те, що це брехня і таких обіцянок ніколи не було (а Росія неодноразово давала різні обіцянки – і постійно їх порушувала), цей міф успішно розповсюджується так, що він досі циркулює як серйозний аргумент у багатьох дискусіях, що стосуються політики Росії та самої війни проти України. Про маштаби популярності цього наративу свідчать, між іншим, кількість наступних, дедалі більш суперечливих та безглуздих заяв Папи Франциска, який буквально звинуватив НАТО у військовій агресії Росії проти свого сусіда. Таким чином він повторив версію, яку пропагує Росія. Він (мабуть) робить це не свідомо, тим не менш він стає одним із гвинтиків великої наративної машини Росії.
Тому нас не повинно дивувати, що Росія також ефективно підтримує свій наратив: це Захіж почав цю війну, Росія лише захищається – як завжди, адже Росія ніколи на нікого не нападала. Тож у цьому випадку вона не мала іншого виходу і була вимушена зробити те, що зробила, тобто почати «спеціальну військову операцію». Звісно «в білих рукавичках» (цей термін часто звучав в російських ЗМІ та з вуст російських політиків/пропагандистів). Злочини? Які злочини? Росія мала б вчинити злочин? Нісенітниця. Ну може щось там щось і трапилося в розпалі боротьби з фашистами. Але Захід то не вчиняв і не вчиняє злочинів? І тут насамперед згадується приклад США, одночасно згадуючи В’єтнам, Ірак, Афганістан, Лівію, Сирію та ЦРУ як «найбільш злочинну організацію в світі». Це охоче підхоплюють усі противники США та Заходу.
Тим часом та так звана симетрія абсолютно фальшива. На совісті американців, як і багатьох країн, у тому числі й західних, є чимало гріхів. Тим не менш, необхідно так само чітко підкреслити, що: військові західних армій (НАТО) зобов’язані дотримуватися наприклад так званих rules of engagement (правил ведення бойових дій), дуже суворих, створених головною мірою, для захисту цивільних осіб. Неодноразово, наприклад, солдати МССБ скаржилися на ці правила, оскільки вони змушували їх ризикувати власним життям у неоднозначних ситуаціях. Також вони зобов’язані дотримуватися Гаазької та Женевської конвенцій. Випадки, бо трапляються, військових злочинів, вважаються злочинами і підлягають судовому переслідуванню (з різною ефективністю та наполегливістю, тим не менш, розглядаються як злочини). Перш за все необхідно задати головне питання: яка західна армія, за останнє століття, особливо після Другої світової війни, навмисно та масово вбивала мирних жителів, ґвалтувала, грабувала все починаючи від біжутерії та іграшок, закінчуючи меблями, побутовою технікою та унітазами? Яка армія навмисно та цілеспрямовано нищила цивільну критичну інфраструктуру з метою позбавити цивільне населення можливості вижити? До речі, такі дії відповідають всім критеріям терористичних актів. Яка західна країна врешті вторглася в іншу країну, щоб знищити її та стерти з карти? Скасувати і державність, і національну ідентичність?
Це звісно риторичні питання. Адже немає, у відношенні до дій Росії і Заходу, жодної симетрії. І тому потрібно чітко підкреслити, навіть коли російський наратив, в міру погіршення загальної ситуації Росії, як на фронті, так політичної і економічної, стає все менш логічна і дедалі абсурдніша. Бо з’являються у ньому вже не тільки «таємні американські біолабораторії», не тільки «українській військові-мутанти», запрограмовані на вбивство Росіян, не тільки «птахи, що переносять інфекційні захворювання», але також множаться інформації про драматичне становище західних країн, де внаслідок «русофобії» люди страждають від злиднів, голоду та холоду. Це також пояснення поразок на фронті тим, що російська армія воює не з українською армією, а з «цілим НАТО», і насамперед з американцями, англійцями та поляками. Що стосується Збройних Сил України, якщо вірити російським інформаціям про кількість українських втрат, вони були повністю знищені вже щонайменше три рази. Останнім часом російська пропаганда досягла найвищого рівня абстракції, стверджуючи, що Україна (і Захід, який її підтримує) є «слугами сатани» та ворогами християнства, яке Росія, звичайно, непохитно захищає. З’являються також, як не дивно, антисемітські теми. Але передусім росіяни щодня чують у ЗМІ, що в усьому винен Захід, який руками України атакує Росію. Тож ми повинні захищатися, як захищалися наші діди під час Великої Вітчизняної Війни.
Природно, що і цей наратив війни, і аргумент «а Захід гірший і робить гірші речі» є елементами великого цілого, ширшої проблеми, про яку образно писав Олександр Солженіцин: «Ми знаємо, що вони брешуть, вони знають, що вони брешуть, вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть, ми знаємо, що вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть, але вони все одно продовжують брехати». Менш образно це можна назвати традицією «дводумства»: напад — захист, добро — зло, злочинець — герой тощо. По суті, це зводиться ситуації, яка досить часто з’являється, коли Росія створює проблему, а потім представляє себе як єдину панацею від цієї проблеми – винен, звісно, хтось інший. Наприклад Росія вбиває, знищує та ґвалтує, але стверджує, що насправді «визволяє» і «захищає», а всьому винен Захід (зіпсований, ненормальний і агресивний), тому Росія вимагає поступок.
І багато хто в це вірить.
Якуб Ольховський
