Твердження, що Київ із 2014 року чинить геноцид російськомовного населення на Донбасі, належить до центральних легітимаційних наративів російської воєнної пропаганди. Ані з погляду міжнародного права, ані емпірично, ані за даними Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ воно не витримує жодної перевірки: воно міняє місцями кривдника й жертву та слугує виключно виправданню агресивної війни проти України, розв’язаної в лютому 2022 року.
Від початку керованого Російською Федерацією збройного конфлікту на сході України навесні 2014 року російські державні медіа та прокремлівські канали стверджують, ніби Україна веде систематичний винищувальний похід проти російськомовного населення сходу країни. Із повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року цей наратив було піднесено до рангу офіційної причини війни: президент Володимир Путін у своєму зверненні 21 лютого 2022 року говорив про нібито «геноцид» у самопроголошених «народних республіках» Донецька й Луганська та подав напад як захисну місію. Прокремлівська пропаганда формулює це звинувачення зазвичай так:
«Терор київського режиму на Донбасі є не чим іншим, як систематичним геноцидом мільйонів росіян.»
«Росія проводить спеціальну операцію, щоб зупинити винищення російськомовного цивільного населення.»1
Особливого поширення набула цифра нібито 13 000 цивільних, убитих за вісім років українським керівництвом, — її, зокрема, у березні 2022 року в ефірі телеканалу CNews повторила французька журналістка Анн-Лор Боннель,2 і відтоді вона в незмінному вигляді циркулює російськими медіа та соціальними мережами.
Наратив відповідає класичній схемі інверсії «кривдник — жертва»: ініційовану Москвою військову дестабілізацію та гібридне ведення війни на Донбасі від 2014 року переосмислюють як нібито агресію Києва й Заходу, проти якої російське керівництво мусить нібито втрутитися як моральна захисна сила.3 Далі звинувачення перевіряється на чотирьох рівнях: міжнародно-правовому, емпіричному — на основі даних про жертви, на основі міжнародного спостереження СММ ОБСЄ на місцях, а також у контексті дискусії про українську мовну політику.
Спростування:
У міжнародному праві бракує будь-якої основи
Поняття геноциду точно визначене в статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року:4 воно передбачає дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково певну національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. Спеціальний умисел на знищення є ключовою ознакою — і саме тут немає жодного доказу. 16 березня 2022 року Міжнародний суд у провадженні «Україна проти Російської Федерації»5 ухвалив тимчасові заходи. В обґрунтуванні суд констатував, що «не має доказів на підтвердження твердження Російської Федерації, ніби на території України було вчинено геноцид», і висловив серйозні сумніви, що Конвенція про геноцид взагалі уповноважує на одностороннє застосування сили в іншій державі для його запобігання чи покарання. Тим самим він підтвердив вірогідне право України не зазнавати воєнних операцій під приводом нібито геноциду й тринадцятьма голосами проти двох ухвалив негайно призупинити воєнні операції. Хоча йшлося про рішення на стадії тимчасових заходів, а не про остаточний вирок, — з боку Росії досі не подано жодного доказу цих звинувачень, який мав би міжнародно-правову вагу.
Що насправді показують дані ООН
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (OHCHR) з квітня 2014 року постійно документує порушення прав людини та дії керованих Російською Федерацією збройних формувань. У своєму останньому підсумковому звіті перед повномасштабним вторгненням 2022 року місія визначила за період із квітня 2014 року по липень 2021 року загалом приблизно 13 200–13 400 загиблих.6 Серед них близько 3 400 цивільних по обидва боки лінії фронту, приблизно 4 200 військовослужбовців Збройних сил України та близько 5 700–5 800 бійців підтримуваних Росією збройних формувань. Оновлена в січні 2022 року оцінка називає 14 200–14 400 загиблих, серед них щонайменше 3 404 цивільних.7 Отже, твердження, ніби всі ці приблизно 13 000 загиблих — це цивільні, убиті українськими військовими, змішує загальну кількість жертв конфлікту — переважно комбатантів обох сторін — із цивільними жертвами однієї сторони.
Кожна загибель цивільного у конфлікті — це окрема трагедія, і OHCHR задокументувала порушення міжнародного гуманітарного права обома сторонами конфлікту. Проте дані не вказують на щось, що хоч віддалено нагадувало б умисел на знищення. Навпаки: кількість цивільних жертв у 2016–2021 роках постійно зменшувалася. 2021 рік — безпосередньо перед вторгненням — зафіксував найнижчий річний показник за весь конфлікт: 110 цивільних жертв, з них 25 загиблих; приблизно половина загиблих загинула через міни та залишки війни.8 «Геноцид», який в останній мирний рік забирає 25 життів, з яких приблизно половина — через міни й нерозірвані боєприпаси, є внутрішньо аналітичним протиріччям. Те саме стосується й демографії: із колишніх приблизно семи мільйонів мешканців двох найсхідніших областей України — Донецької та Луганської — мільйони людей втекли від бойових дій, причому більшість — на території під українським контролем. Встановлена схема втечі в бік нібито кривдників української нації дуже важко вписується в картину постульованої цілеспрямованої політики знищення.
Міжнародні групи спостерігачів на місці
З березня 2014 року за конфліктом спостерігала нині широко відома Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ (СММ) — сотнями цивільних міжнародних спостерігачів і безпілотними розвідувальними дронами. Під час розгортання місія мала необмежений доступ на підконтрольній Україні стороні; натомість у підконтрольних Росії «сепаратистських районах» її роботу неодноразово, а згодом системно перешкоджали; її щоденні звіти документували порушення режиму припинення вогню обома сторонами. Ніде немає жодних свідчень етнічно чи мовно мотивованих нападів України на цивільних у підконтрольних Росії районах Донецька чи Луганська.
Так само незалежно організація Conflict Armament Research (CAR) у трирічному дослідженні проаналізувала озброєння сепаратистів: більшість захоплених важких озброєнь, боєприпасів та предметів спорядження можна було безпосередньо відстежити до Російської Федерації; запити на відстеження до Москви, однак, переважно залишилися без відповіді.9 Обидва висновки підтверджують ту саму картину: воєнні сутички у двох найсхідніших областях України жодним чином не були однобічною програмою знищення Києва, а були гібридною війною, у якій Росія була вирішальною військовою рушійною силою.
Мовна політика у дзеркалі часу замість «лінгвістичного геноциду»
Як аргументаційний засіб Кремль часто використовує також посилання на українську мовну політику. Ухвалений 2019 року Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» регулює виключно публічно-правову сферу — адміністрування, освіту та послуги, де має використовуватися українська мова. Закон не втручається ані в приватне мовлення, ані в релігійні обряди.
Твердження, ніби Київ карає громадян за спілкування російською або запровадив «мовних інспекторів», українська фактчекінгова організація StopFake неодноразово спростовувала як фейки.10
Цю дискусію можна проілюструвати й на тлі мовної реальності країни. Українська мова з Конституції 1996 року є одностайно визнаною державною мовою (стаття 10) — і водночас російська була й лишається у великих частинах України, зокрема на сході й півдні та у великих містах, переважною мовою повсякденного спілкування.11 Під час перепису населення 2001 року приблизно дві третини громадян країни назвали українську рідною мовою; однак російська домінувала у широких сферах суспільного життя — медіа, книжковому ринку, послугах і, зрештою, у повсякденній комунікації. Таким чином, мовну вихідну ситуацію характеризувала характерна асиметрія: українська як державна мова, російська як мова спілкування. Ця ситуація склалася історично й була бажаною з російського боку та з боку здійснення імперських практик протягом останніх століть: Російська царська імперія, а згодом Радянський Союз системно витісняли українську мову з адміністрування, школи та публічного простору (історично значущими прикладами були й залишаються Циркуляр Валуєва 1863 року,12 Емський указ 1876 року),13 тоді як російська отримала статус мови держави, освіти та міського життя.
Закон про мову 2019 року слід розглядати саме в цьому контексті: Конституційний Суд України в лютому 2018 року визнав неконституційним закон про мови національних меншин 2012 року,14 який критики сприймали як такий, що «закриває рота»; водночас Росія з анексії Криму та війни на Донбасі інструменталізувала російську мову як ідеологічний осередок концепції «руського миру» («russkij mir»). Закон, ухвалений 2019 року — в останні тижні каденції президента Порошенка, — мав консолідувати конституційно-правовий статус української мови у публічній сфері й водночас читався як крок опрацювання багатовікової русифікації. Його метою було зміцнення державної української мови в публічному просторі, а не витіснення російської з приватного життя.
Для класифікації наративу вирішальна також хронологія: коли в квітні 2014 року почалася збройна ескалація, мовний закон 2012 року діяв без змін — спроба його скасування в лютому 2014 року провалилася через відмову тимчасового президента підписати указ про скасування. Перше застосування насильства виходило не від української мовної політики, а від озброєних груп під керівництвом російського офіцера спецслужб Ігоря Гіркіна, чиї бійці, відомі як «зелені чоловічки», 12 квітня 2014 року штурмували відділок поліції Слов’янська; п’ять днів по тому президент Путін публічно заговорив про плани щодо історичного регіону «Новоросія».15 Мовне питання — не причина війни, а її подальша легітимація.
Для збалансованої оцінки варто згадати два моменти. По-перше, Європейська комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) та Парламентська асамблея Ради Європи критикували окремі деталі українського освітнього та мовного законодавства — зокрема режим мов меншин у Законі «Про освіту» 2017 року — і рекомендували внести доопрацювання.16 По-друге, мовна поведінка з російського втручання відчутно змінилася: українська мова з 2014 року переживає ренесанс у медіа, літературі, музиці та повсякденні, який після повномасштабного вторгнення 2022 року прискорився ще помітніше. Цей перехід переважно суспільно мотивований. Мову агресора дедалі частіше добровільно уникають. Опитування засвідчують широку підтримку української мовної політики: в опитуванні авторитетного Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) 2023 року 84 відсотки погодилися з твердженням, що в Україні немає проблем із російською мовою, а російськомовних громадян не пригнічують і не переслідують, — після 93 відсотків у 2022 році.17 Водночас інакше сформульована серія опитувань КМІС, яку цитує Наукова служба німецького Бундестагу, показує, що частка тих, хто бачить ознаки систематичної дискримінації російськомовних громадян, зросла з 8 відсотків (травень 2022) до 45 відсотків (вересень 2023)18. Це вираз суспільної поляризації та прискореного добровільного мовного переходу, але не доказова модель державної практики знищення. Легітимно спірна мовна політика та геноцид — понятійно й емпірично — розділені світами.
Систематично задокументовані фальсифікації
З 2014 року українська фактчекінгова організація StopFake деконструювала сотні прикладів, які мали підтримати наратив про геноцид. Два випадки ілюструють цю схему.
У липні 2018 року телеканал Міністерства оборони Росії Звєзда та лояльні до влади медіа, як-от Комсомольская правда й Life, повідомили, ніби внутрішньо переміщеній особі з Донбасу в селі Буймер (Сумська область) місцеві жителі порвали рота за те, що він говорив російською. Поліція та мер встановили як причину, однак, не зовсім однозначну бійку в стані алкогольного сп’яніння без мовного мотиву; сам постраждалий не хотів навіть подавати заяву.19
Ще один приклад: у березні 2018 року інші прокремлівські медіа класифікували мораторій Львівської обласної ради на публічно резонансні російськомовні культурні продукти як «заборону російської мови» — насправді йшлося про необов’язкову рекомендацію для розважальної сфери без жодної погрози покарання. На вищому рівні проєкт фактчекінгу ЄС EUvsDisinfo класифікує наратив про геноцид як частину метанаративу «денацифікації»: кожного, хто заперечує право України на існування або їй симпатизує, взагалі оголошують «нацистом».20 Мета — дегуманізація, а отже, риторична легітимація російської війни проти України.
Висновок:
Звинувачення в геноциді на Донбасі провалює кожну перевірку. Міжнародно-правових доказів немає — Міжнародний суд констатував це в березні 2022 року. Емпірично дані ООН показують конфлікт із кількістю цивільних жертв, що знижувалася, загиблими якого були переважно комбатанти, і схему втечі, яка вказує у протилежний бік, ніж стверджується. Міжнародні спостерігачі на місцях не знайшли етнічно мотивованих нападів, але задокументували російське озброєння сепаратистів. Дискусія про українську мовну політику є легітимною й міжнародно контроверсійною — проте якісно вона є чимось іншим, ніж знищення. Наратив виконує лише одну функцію: перетворює нападника на рятувальника, а розв’язану Росією війну — на нібито оборонний похід. Те, що він незмінно поширюється далі, незважаючи на багаторічні задокументовані спростування, викриває його власну характеристику: повторення замість фактів.
______________
- Див.: Оголошення війни. Промова російського президента вранці 24.2.2022, в: https://zeitschrift-osteuropa.de/blog/vladimir-putin-ansprache-am-fruehen-morgen-des-24.2.2022/ ↩︎
- Див. StopFake (2022): French Journalist’s Fake: Ukrainian Troops Bombing Donbas. Боннель стверджувала, що українська влада «за вісім років убила 13 000 людей у регіоні». ↩︎
- Див. EUvsDisinfo (2022): Key Narratives in Pro-Kremlin Disinformation: «Nazis»; Niland, Paul (2022): Russia’s Five (False) Narratives for War. ↩︎
- Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, 9 грудня 1948 року, ст. II. ↩︎
- International Court of Justice (2022): Order of 16 March 2022 (Ukraine v. Russian Federation), зокрема п. 59–60. URL: https://www.icj-cij.org/case/182 ↩︎
- OHCHR (2021): Conflict-related civilian casualties in Ukraine, статус-звіт станом на 31 липня 2021 року. ↩︎
- OHCHR (2022): Conflict-related civilian casualties in Ukraine as of 31 December 2021 (rev. 27 January 2022). URL: https://ukraine.un.org/sites/default/files/2022-02/Conflict-related%20civilian%20casualties%20as%20of%2031%20December%202021%20%28rev%2027%20January%202022%29%20corr%20EN_0.pdf ↩︎
- OHCHR (2022): 2021 рік зі 110 цивільними жертвами (25 загиблих, 85 поранених) був роком із найменшими цивільними втратами за весь конфлікт. URL: https://ukraine.un.org/en/168060-conflict-related-civilian-casualties-ukraine ↩︎
- Conflict Armament Research (2021): Weapons of the War in Ukraine. URL: https://www.conflictarm.com/wp-content/uploads/2021/11/Weapons-of-the-war-in-Ukraine-low.pdf ↩︎
- Див. StopFake (2019): Fake: Ukraine to Punish Speakers who Refuse to Use Ukrainian; StopFake (2024): Fake: Five Years Ago, Russian Language was Banned in Ukraine and Linguistic Genocide Has Begun. ↩︎
- Див. результати українського перепису населення 2001 року (рідна мова: приблизно 67 відсотків українська, приблизно 30 відсотків російська), а також виклад у: Німецький Бундестаг, WD 2 – 065 – 24 (2024). ↩︎
- Циркуляр Валуєва: розпорядження російського міністра внутрішніх справ Петра Валуєва від 18 липня 1863 року цензурним органам. Воно заперечувало існування окремої «малоросійської» (української) мови й забороняло друк релігійних, наукових і шкільних творів українською; літературні твори мали показувати, що «окремої малоросійської мови ніколи не існувало, не існує й існувати не буде». Див. Magocsi (1996), С. 405–406; Kappeler (2022), С. 107–108. ↩︎
- Емський указ: таємне розпорядження царя Олександра II від 30 травня 1876 року, ухвалене в гессенському курорті Бад-Емс. Воно значно розширило мовні заборони: україномовні театральні вистави, публічні читання та викладання українською мовою було заборонено, ввезення україномовних книжок заборонено, а наявні друковані твори зупинено, аби передруковувати їх російським правописом. Див. Magocsi (1996), С. 419–420; Andriewsky (2003), С. 69–98. ↩︎
- Йдеться про Закон України «Про засади державної мовної політики» (№ 5029-VI), ухвалений 3 липня 2012 року Верховною Радою за президента Віктора Януковича та названий за його ініціаторами Сергієм Ківаловим і Вадимом Колісніченком (обидва — Партія регіонів). Закон дозволяв запроваджувати мови меншин як регіональні офіційні мови в регіонах, де відповідна мовна група становила щонайменше 10 % населення. На практиці це зміцнило вживання російської мови переважно на півдні та сході країни, а також у Криму. Це стосувалося насамперед органів влади, судів і навчальних закладів, що критики розцінювали як загрозу й послаблення статусу української як єдиної державної мови. 28 лютого 2018 року Конституційний Суд України визнав закон неконституційним через грубі процедурні порушення під час його ухвалення й, відповідно, недійсним. Див. Закон України «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 року, № 5029-VI (Zakon Ukrajiny «Pro zasady derzhavnoji movnoji polityky»); Рішення Конституційного Суду України від 28 лютого 2018 року, № 2-р/2018. Для аналізу та контекстуалізації: Kulyk, Volodymyr: Sprachenpolitik in der Ukraine nach dem Euromajdan, in: Ukraine-Analysen Nr. 222 (2019), С. 2–6, DOI: 10.31205/UA.222.01. ↩︎
- Див. StopFake (2019c): Language Issues Did Not Bring War to Donbas, 12 жовтня 2019 року. URL: https://www.stopfake.org/en/language-issues-did-not-bring-war-to-donbas/ ; щодо хронології невдалого скасування див. OHCHR, Report on the human rights situation in Ukraine, A/HRC/27/75 (2014). ↩︎
- Див. Venice Commission, Opinion on the Law of Ukraine «On Education», 2017, а також виклад у: Німецький Бундестаг, WD 2 – 065 – 24 (2024). ↩︎
- Див. StopFake (2024): Fake: Five Years Ago, Russian Language was Banned in Ukraine and Linguistic Genocide Has Began, із посиланням на опитування КМІС 2023 року (84 відсотки згоди з твердженням про відсутність пригнічення російськомовних громадян; 2022: 93 відсотки). URL: https://www.stopfake.org/en/fake-five-years-ago-russian-language-was-banned-in-ukraine-and-linguistic-genocide-has-began/ ↩︎
- Див. Німецький Бундестаг, Наукові служби (2024): Die russische Minderheit in der Ukraine, WD 2 – 065 – 24, із посиланням на опитування КМІС від травня 2022 та вересня 2023 року. URL: https://www.bundestag.de/resource/blob/1042938/WD-2-065-24-pdf.pdf ↩︎
- StopFake (2018): Fake: Donbas Displaced Person Attacked for Speaking Russian. URL: https://www.stopfake.org/en/fake-donbas-displaced-person-attacked-for-speaking-russian/ ↩︎
- EUvsDisinfo (2022): Key Narratives in Pro-Kremlin Disinformation: «Nazis». URL: https://euvsdisinfo.eu/key-narratives-in-pro-kremlin-disinformation-nazis/ ↩︎
Література для поглибленого ознайомлення
Монографії та науково-популярні книги
- Sasse, Gwendolyn (2022): Der Krieg gegen die Ukraine. Hintergründe, Ereignisse, Folgen. München: C.H. Beck.
- Wilson, Andrew (2021): Russia’s War on Everybody. London: Bloomsbury.
Звіти, експертизи та фахові публікації
- OHCHR (2022): Conflict-related civilian casualties in Ukraine (станом на 31 грудня 2021 року, оновлено 27 січня 2022 року). URL: https://ukraine.un.org/sites/default/files/2022-02/Conflict-related%20civilian%20casualties%20as%20of%2031%20December%202021%20%28rev%2027%20January%202022%29%20corr%20EN_0.pdf
- OHCHR (2022): Conflict-related civilian casualties in Ukraine — сторінка огляду. URL: https://ukraine.un.org/en/168060-conflict-related-civilian-casualties-ukraine
- International Court of Justice (2022): Allegations of Genocide under the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Ukraine v. Russian Federation), Order of 16 March 2022. URL: https://www.icj-cij.org/case/182
- Німецький Бундестаг, Наукові служби (2024): Die russische Minderheit in der Ukraine. WD 2 – 065 – 24. URL: https://www.bundestag.de/resource/blob/1042938/WD-2-065-24-pdf.pdf
- Conflict Armament Research (2021): Weapons of the War in Ukraine. London: CAR. URL: https://www.conflictarm.com/wp-content/uploads/2021/11/Weapons-of-the-war-in-Ukraine-low.pdf
- Berdy, Michele A. (2017): Lavrov, Donbass and the Duties of Translation. The Moscow Times, 14 липня 2017 року. URL: https://www.themoscowtimes.com/2017/07/14/lavrov-donbass-and-the-duties-of-translation-a58394
- ARD-Tagesschau (2025): Російськомовні в Україні: немає потреби в «захисті» з боку Росії, 22 червня 2025 року. URL: https://www.tagesschau.de/ausland/europa/ukraine-sprache-russland-100.html
Фактчекінгові портали, аналізи та бази даних
- StopFake (2022): French Journalist’s Fake: Ukrainian Troops Bombing Donbas, 4 березня 2022 року. URL: https://www.stopfake.org/en/french-journalist-s-fake-ukrainian-troops-bombing-donbas/
- StopFake (2018): Fake: Donbas Displaced Person Attacked for Speaking Russian, 6 липня 2018 року. URL: https://www.stopfake.org/en/fake-donbas-displaced-person-attacked-for-speaking-russian/
- StopFake (2019a): Fake: Ukraine to Punish Speakers who Refuse to Use Ukrainian, 3 січня 2019 року. URL: https://www.stopfake.org/en/fake-ukraine-to-punish-speakers-who-refuse-to-use-ukrainian/
- StopFake (2019b): Fake: Ukraine’s New Language Law Violates Country’s Constitution, Violators Criminally Liable, 5 березня 2019 року. URL: https://www.stopfake.org/en/fake-ukraine-s-new-language-law-violates-country-s-constitution-violators-criminally-liable/
- StopFake (2019c): Fake: Language Issues Did Not Bring War to Donbas, 12 жовтня 2019 року. URL: https://www.stopfake.org/en/language-issues-did-not-bring-war-to-donbas/
- StopFake (2024): Fake: Five Years Ago, Russian Language was Banned in Ukraine and Linguistic Genocide Has Begun, 20 травня 2024 року. URL: https://www.stopfake.org/en/fake-five-years-ago-russian-language-was-banned-in-ukraine-and-linguistic-genocide-has-begun/
- EUvsDisinfo (2022): Key Narratives in Pro-Kremlin Disinformation: «Nazis». European External Action Service, 20 вересня 2022 року. URL: https://euvsdisinfo.eu/key-narratives-in-pro-kremlin-disinformation-nazis/
- InformNapalm (б. д.): База даних російських озброєнь, боєприпасів та військової техніки на Донбасі. URL: https://informnapalm.org/en/database-russian-weaponry-donbas/
- Niland, Paul (2022): Russia’s Five (False) Narratives for War. CEPA / StopFake, 9 лютого 2022 року.
Ця перевірка фактів є частиною дослідницького проєкту «Виявлення та протидія російській пропаганді» (ICORPD), який фінансується Федеральним міністерством закордонних справ у рамках програми «Східне партнерство».




